3

27.06.1994 
Сонце вже з ранку давало жару. У залі на Ярослава та Миколу вже чекали четверо незнайомців і жінка — Оксана Терненко. Та сама що колись нахабно підсіла до Степана Поверховича в ресторані. 
— А це хто такі? — пошепки запитав Микола у Сергія. 
— Ваші нові колеги. 
— А жінка теж? 
— Ні. Познайомтеся — потім поясню завдання. — він нахилився до Миколи. — І попроси панянку вийти. Нехай зайде за годину. 
Хмельницький слухняно підійшов до Оксани. 
— Пані, бос просить вас піти й повернутися за годину. 
— Ну гаразд, — вона граційно підвелась. 
Сергій розклав перед собою карту міста, обвів поглядом шістьох хлопців і кивнув. 
— Сьогодні перший день вашої спільної роботи. Ділю вас на дві команди. 
— Перша група: Ярослав Воронцов, Микола Хмельницький та Назар Тихохід. Ваше завдання росписане тут, — він дав Назару у руки лист з завданням. — Один чоловік винен мені гроші. У нього вдома, на тумбочці біля ліжка, лежить конверт. Заберіть його. 
— А якщо він помітить? 
— Не помітить, — відповів Сергій. — Він старий, погано чує й бачить. Він спить після обіду до самого ранку. 
— Так ми просто зайдемо до нього в хату? — запитав Ярослав. 
— Ага, — сказав Назар. — А потім сядемо чай пити. 
— А можна? 
Сергій повернувся. 
— Друга команда: Василь Шевченко, Євген Сокирянський, Олександр Прессак. Ось ваше завдання, — він дав листок з завданням Олександру. — У відділі історії, лежить одна стара книга. Мені вона потрібна. Заберіть її так, щоб ніхто не помітив. Адрес написаний. 
— Ми просто візьмемо її? — запитав Євген. 
— Так, — сказав Сергій. — Бібліотека закривається о восьмій. Щоб до восьмої все зробили. 
Василь нахмурився: 
— А якщо нас побачать? 
— Не побачать, — відповів Олександр. — Ми будемо швидкими. 
Сергій подивився на годинник. 
— Виконуйте. Увечері — звіт тут. Час пішов. 
Сергій вийшов на вулицю. Там на нього вже чекала Оксана. 
— Довго я тебе чекала, Сергійку, — незадоволено сказала вона. 
— Вибач, сонце. Справи. 
— Завжди у тебе справи, важливіші за мене! — вона капризно взяла його під руку. — Ти взагалі про мене думаєш? 
— Постійно. 
— Щось не схоже. Краще б вже Степана Поверховича вбив. Я тобі вже давно це говорю. 
— Він хороший чоловік. Не знаю що ти про нього придумала. Я не хочу його вбивати через твої примхи. 
— Значить не любиш мене? 
— Люблю. — Він зупинився. — Добре. Вб’ю. Але дай час. І колекція в нього цікава — на чорному ринку непогано піде. 
— Ну гаразд, любчику. 
Вони пішли далі. Раптом Оксана зупинилась біля вітрини. 
— Ой, яка гарна сукня! Сергійку, купи мені. 
— Потім. 
— Ти завжди кажеш «потім»! Не любиш мене! 
— Люблю. Але завжди є справи важливіші за сукні. 
Вона надула губи. 
— Знову твої справи. Тільки про роботу й думаєш, а про свою дівчину — ні! 
Сергій потягнув Оксану далі по вулиці, подалі від вітрини. Сонце пекло дуже сильно, і йому зовсім не хотілося стояти посеред тротуару й вислуховувати чергову істерику. 
— Добре. Куплю я тобі ту сукню, Оксано. Тільки пізніше, коли хлопці провернуть перші справи, — спокійно сказав він, навіть не дивлячись на неї. 
— Обіцянки-цяцянки, — буркнула вона, притиснулась ближче. — А щодо Степана... ти справді це зробиш? Не злякаєшся? Його ж пів міста знає, він велика цяця. 
— Великі цяці теж зникають, якщо правильно підійти до справи. Головне, щоб твої «примхи» вартували того ризику. 
Він запалив цигарку... 
Ярослав, Микола і Назар стояли перед потрібним будинком о четвертій дня і дивились на під’їзд. 
— Він зараз спить? — запитав Назар. 
— Сергій сказав — після обіду до ранку, — відповів Микола. 
— То він що, дванадцять годин спить? 
— Назаре, тебе це турбує? 
Назар подумав. 
— Ні. Заздрю просто. Я вдень сплю 5 годин... 
Вони зайшли в під’їзд. В під’їзді пахло кішкою, зі стелі щось капало. Потрібна квартира була на другому поверсі. Ярослав підійшов до дверей і злегка натиснув на ручку. Зачинено...
— І що тепер? — пошепки запитав Микола. 
— Тихіше, — Назар нахилився до замка. Він повозився хвилину, потім ще хвилину, потім підвівся і подивився на Ярослава. 
— Є щось гостре? 
Ярослав мовчки дістав з кишені шпильку. Микола з легким здивуванням запитав: 
— Звідки у тебе шпилька? 
— Знайшов. 
— Де? 
— Ярославе, — втрутився Назар, — не відповідай, ми тут надовго застрягнемо. 
Він знову нахилився до замка. Микола стояв на сходах і поглядав вниз на випадок, якщо хтось буде підніматись чи спускатись. Через три хвилини щось тихо клацнуло. 
— Є, — видихнув Назар. 
Вони зайшли. З кімнати долинало рівне гучне хропіння. Усі троє на секунду завмерли, послухали. Хропіння не переривалось. Тумбочка стояла біля ліжка. Конверт лежав зверху, як і казав Сергій. Ярослав підійшов навшпиньки, простягнув руку... 
І в цей момент дід перевернувся на інший бік. 
Усі троє завмерли. Хропіння відновилось. Ярослав, не дихаючи, взяв конверт, і вони вийшли так швидко, що Назар мало не забув зачинити двері. На вулиці Микола видихнув: 
— Я так нанервувався... 
— Все добре... 
Вони сховали конверт та пішли до штабу. 
А тим часом: Василь, Євген та Олександр зайшли в бібліотеку. Євген привітався. Потім узяв з полиці якийсь журнал та відкрив на випадковій сторінці. Бібліотекарка подивилась на них трьох поверх окулярів і знову опустила голову до своїх справ. Василь повільно пройшóвся вздовж стелажів, ніби просто роздивляючись. Знайшов потрібний відділ. Очима пробіг по корінцях. Ось вона. Стара, потерта, з написом, якого він не розумів. Він поглянув через плече — бібліотекарка щось писала, не дивилась. Євген стояв трохи осторонь і робив вигляд, що читає журнал, але насправді спостерігав за залом. 
Василь акуратно витягнув книгу, швидко поклав її в сумку і одразу поставив на її місце іншу — схожу за розміром. Зробив крок назад, подивився на полицю. Нормально. Непомітно. Він попрямував до виходу. Потім — Олександр, а за ним — Євген. 
— Дякуємо, — сказав Євген бібліотекарці біля дверей. 
Вона підняла голову. 
— Знайшли, що шукали? 
— На жаль, ні, але дякую. 
Євген вийшов. На вулиці всі троє пройшли ще пів кварталу мовчки, потім Олександр раптом сказав: 
— Ми молодці... 
— Ми молодці, — повторив Василь. 
— От бачите? А я що казав! Швидко і без зайвого шуму. А ви боялися. 
Олександр і Василь переглянулися і нічого не сказали. Вони пішли у напрямку штабу. 
Уся команда була в зборі. Хлопці бурхливо обговорювали, як усе пройшло. Раптом двері різко відчинилися, і зайшов Сергій. Він окинув поглядом кімнату, побачив на столі конверт із книгою й кивнув. 
— Молодці, — коротко сказав Сергій, підходячи ближче. 
Він дістав із кишені товсту пачку карбованців, перев’язану гумкою. Потім спокійно, відраховуючи купюри пальцем, розділив гроші на стопки для кожного. 
— Тримайте. Це ваша зарплата, усе чесно. 
Хлопці забрали гроші. Сергій подивився на них. 
— Поки що вільні, — спокійно оголосив він. — Двадцять дев’ятого липня знову прийдете сюди о першій дня. До цього часу можете відпочивати, це вам невеличка відпустка. Головне — нікому ні слова про мене. Питання є? 
— Питань немає! — дружно вигукнули всі. 
А тим часом у музеї Степан Поверхович сидів за столом, знову крутячи в пальцях ручку. Робота не йшла. В голові крутилася Розетта. Він відкрив свій блокнот, трохи подумав і записав: 
«28.07.1994. Завтра 29-те. Треба якось зізнатися їй у коханні бо я скоро здурію. Але як?.. Ходити довкола вже просто немає сил. Завтра зберуся з духом і все скажу. Буде що буде». 
Степан закрив блокнот і відклав ручку. Перевів погляд у куток, де стоїть гітара. 
— Може, згадати кілька акордів? — пробурмотів собі під ніс. 
Він підвівся, узяв гітару й почав грати. Степан здивувався, що інструмент не був розладнаний. Він поклав гітару на диван і почав шукати свої старі ноти. Нічого цікавого там не знайшлося, тому він увімкнув радіо. На радіо була «Червона рута». Послухавши, Степан вирішив підібрати її на слух. Він здивувався, що зіграв все на слух без помилок. Потім узяв і вивчив ще кілька пісень Яремчука теж по радіо. У піднесеному настрої він знову відкрив блокнот і додав на тій самій сторінці: 
«У мене з’явився інший план...» 
Закривши блокнот, Степан задоволений ліг спати. 
Вранці він прокинувся раніше, ніж зазвичай. На годиннику була шоста ранку, але сонце вже світило. Він встав, підійшов до шафи і почав шукати найкраще вбрання. Потім сів за стіл, подумав і записав у блокнот: 
«Я просто передзвоню Розетті і скажу, щоб вона прийшла на Кобилянську. Бо я не в силах сказати їй те, що у мене на думці». 
Відклав ручку, встав, узяв гітару і почав грати. 
— Ні, ну так, я точно маю їй сподобатись, — він посміхнувся. 
О восьмій ранку пішов взяти каву. Повернувшись, вирішив подзвонити Розетті. 
— Алло? 
— Привіт, Розетто, це Степан. 
— Привіт. Щось потрібно? 
— Можеш прийти на Кобилянську о другій дня? 
— Це щось термінове? 
— Та ні... Але... класно було б, якби ти прийшла. 
— Прийду. 
— Це добре чути. 
— Добре, Степане. До зустрічі. 
— До зустрічі... 
Він поклав слухавку. 
— А тепер поки що займусь роботою. Мабуть. 
Степан прийшов на Кобилянську трохи раніше за домовлений час. Сів на лавку, підняв гітару і почав грати, чекаючи на Розетту. 
Через кілька хвилин з боку почувся знайомий голос. 
— Степане! Ти граєш на гітарі? Я й не знала! 
Він підняв очі. Оксана Терненко йшла прямо до нього. 
— Чорт... Пані Терненко, — сказав він, не перестаючи грати. 
Вона сіла поруч, занадто близько. 
— Граєш для когось особливого? Напевно для мене. 
— Граю просто так... 
Вона торкнулась струни його гітари. 
— Чоловіки з гітарами завжди грають для когось. 
Поверхович відсунувся. 
— Пані Терненко. 
— Ти такий талановитий... 
Знову трохи відсунувся, продовжуючи грати, шукаючи будь-який спосіб збільшити дистанцію. 
З протилежного боку вулиці якраз підходила Розетта. Побачила сцену і зупинилась на секунду. 
Підійшла ближче і звернулась до Оксани. 
— Пані Терненко? Ми ж з вами недавно записували інтерв’ю для міської ради. Пам’ятаєте? 
Оксана окинула її швидким оцінюючим поглядом і тільки потім посміхнулась, холодно і трохи зверхньо. 
— А, точно... Якесь там непотрібне інтерв’ю. Ага. 
— Не знала що ви знайомі зі Степаном. 
— Знайомі? — Оксана поклала руку йому на плече, не дивлячись навіть в його бік. — Золотце, це мій Степанчик. Він зайнятий. Йдемо завтра розписуватись. 
Він закашлявся. Розетта подивилась на неї, потім на нього, потім знову на Оксану — і розсміялась. 
— Ну звичайно. Розписуватись. А як же Сергій? 
— Сергій? Ти про кого? — Оксана звузила очі, тон став різкішим. — Не знаю про кого ти говориш. Я зустрічаюсь зі Степаном. І раджу не сприймати чужих чоловіків за іграшку. 
— Я й не сприймаю, — спокійно відповіла Розетта. 
Оксана пирхнула і відвернулась. 
Поверхович скористався моментом, встав з лавки разом з гітарою. 
— Розетто, можна тебе на хвилинку? 
— Можна. — Вона востаннє глянула на Оксану. — До зустрічі. Сподіваюся у мене ще з вами буде інтерв’ю. 
Оксана не відповіла. 
Вони відійшли на кілька кроків. Степан подивився на неї. Все що планував сказати раптом здалося занадто. 
— Я хотів... — видихнув. — Я хотів сказати що хочу стати тобі ближчим другом. Найкращим, якщо можна. 
Розетта трохи здивувалась, але кивнула. 
— Можна. 
— Я подумав — може під час твоєї відпустки ми могли б ходити в різні ресторани. Просто щоб краще пізнати одне одного. 
— У мене відпустка з сьомого липня по сьоме серпня, — сказала вона. 
— Тоді сьоме липня. Дванадцята дня. Біля музею? 
— Гаразд. 
Він посміхнувся, відчуваючи полегшення. Попрощались. Розетта пішла в один бік, Поверхович — в інший. Тільки коли двері за ним зачинились, до нього дійшло. 
— Боже, який я бовдур, — пробурмотів він собі під ніс. — Вона ж у мене ночувала. Мабуть вже давно здогадалась що подобається мені. 
Сів за стіл, відкрив блокнот і записав дату зустрічі. Потім, трохи подумавши, дописав коротко як пройшов день.