2

Він повернувся до музею щасливий і трохи розгублений. Він сів за стіл, але робота не йшла. Розетта не виходила з голови. Поверхович підпер підборіддя рукою, безцільно крутячи в пальцях кулькову ручку, і повністю поринув у думки. 
— Мій друже, Степане Поверховичу! — раптом пролунало в кабінеті. 
Степан аж підскочив у кріслі від несподіванки й розгублено витріщився на гостя. Перед столом, широко розвівши руки для обіймів, стояв елегантно вбраний блондин із яскраво-зеленими очима та хитрим, майже котячим поглядом. Шовкова шийна хустка додавала його образу особливого паризького вайбу. 
— Гаелю? — Степан протер окуляри, не вірячи власним очам. — Як ти тут взагалі опинився? Що тебе привело сюди? 
Гаель Круасан — давній колега і директор престижної галереї в Парижі, замість відповіді міцно обійняв директора, а потім сів на стілець, не стримуючи хвилювання. 
— Усе дуже просто, друже! Двадцять першого червня в Парижі відбудеться грандіозне Свято музики. Я спеціально до цієї події намалював серію нових картин, але мені залишилося закінчити ще одну, останню. Мені потрібна твоя допомога з концепцією та організацією всієї виставки. Хто, як не ти, допоможе мені все облаштувати на найвищому рівні? 
Очі Поверховича спалахнули. 
— Париж... Звісно, я згоден! Це чудова можливість! 
— Чудово! Тоді на все про все маєш дванадцять годин. Потяг завтра о сьомій ранку. Візьми свої найкращі костюми! Не запізнись! 
Коли Гаель пішов, Степан швиденько взяв чистий аркуш і написав офіційний наказ. Згідно з документом, на час його відсутності — з 12 травня по 25 червня — усіма справами Краєзнавчого музею мала керувати його надійна помічниця «Лабрадор». Залишивши папір на видному місці, Степан зітхнув. Він не спав усю ніч. Ретельно спакував валізу, постійно згадуючи Розетту й сподіваючись, що вона прийде на виставку після того як приїде. Вранці поспіхом зібрався і рвонув на вокзал, де на пероні вже нервово тупцював Гаель. 
— Ну ж бо, поквапся! — гукав той, розмахуючи квитками. — До відправлення залишається дві хвилини! 
Степан перечіпився об власну валізу, але дивом утримався на ногах. Окуляри злетіли з носа. 
— Святі експонати! 
Гаель на льоту підхопив їх. 
— Пішли, бо зараз запізнимось! 
Вони вскочили у вагон за секунду до того, як провідник зачинив двері. 
— Дивом встигли.. — Гаель важко дихав, — А я тобі казав! 
Потяг рушив. Нарешті потяг зупинився. Три дні дороги через половину Європи промайнули доволі швидко. Париж зустрів їх о десятій ранку легким травневим дощем і сірим небом. Стомлені, але задоволені Гаель зі Степаном вийшли з вокзалу. Навколо було повно людей та автомобілів. Знайти вільне таксі в таку годину виявилося тим ще квестом. Гаель нервово свистів і махав рукою кожному автомобілю, аж поки один із водіїв нарешті не змилувався й не припаркувався біля них. За пів години вони вже були в галереї: просторому приміщенні з високими вікнами та запахом свіжої фарби. Поки Степан розбирав речі й допомагав із оформленням, Гаель гарячково домальовував останню картину з серії. Коли останній мазок ліг на полотно, він полегшено видихнув. Наступні дні перетворилися на суцільну біганину: переговори з пресою та облаштування залів. Робота йшла швидко й злагоджено. І ось — успіх. Виставка пройшла бездоганно. Після закриття втомлений Гаель вирішив відсвяткувати це як слід. 
— Це був тріумф, Степане! — вигукував він, ведучи друга до відомого паризького ресторану. — Сьогодні гуляємо! 
Спочатку вони просто вишукано вечеряли, потім вирішили зайти в бар. Пили швидко, без тостів. Алкоголь розв’язав Степанові язика, і він почав на весь голос розповідати сороміцькі анекдоти. Алкоголь вдарив у голову й Круасану: він з криком видерся прямо на стіл, намагаючись повторити якийсь трюк із серветкою. Офіціанти злякано відсахнулися. Адміністратор закладу спробував зробити їм зауваження, але Поверховича вже було не зупинити.
— Що? Вигнати мене? Мене, Степана Поверховича? Експерта у всьому? — закричав директор, насуваючись француза. — Та ви хто такі взагалі?! 
Це був кінець вечора. Наступне, що Степан пам’ятав — тверда і холодна бруківка. Їх, як мішки з картоплею, просто виставили на вулицю. Гаель ще намагався щось довести кулаками, але кремезні охоронці швидко його втихомирили. Решта ночі остаточно розчинилася в тумані. Перші ранкові промені сонця боляче вдарили Степанові в обличчя. Він важко застогнав, тримаючись за голову. 
— Якого чорта ми тут опинились? — пробурмотів він, озираючись довкола. 
Гаель спробував підвестися поруч, але його жахливо хитало. 
— Як... як я можу знати, коли я п’яний... 
— Дурень. Вставай давай! — Степан промовив українською, схопивши його за рукав і смикнув угору. 
— Стули пельку, я чудово розумію українську на слух, — злісно огризнувся Гаель. 
Нарешті їм вдалося підвестися. Протягом дня вони просто гуляли набережною та сміялися над своїми вчорашніми пригодами, аж раптом вирішили зайти в кав’ярню. Коли чоловіки сіли біля вікна, до їхнього столика через пів години підійшла дивакувата паризька вулична гадалка. Гаель хотів її прогнати, але вона раптом пильно подивилася на Степана, схопила його за долоню і ламаною англійською промовила: 
— Твоє тіло тут, а серце — далеко-далеко. Там, де зелені м’ятні очі. Тобі час повертатися додому. 
Степан аж занімів, а по шкірі пробіг мороз. Звідки якась незнайомка у Франції могла знати про Розетту. Цей дивний випадок остаточно змусив його згадати про дім. Час якраз підтискав. Допивши каву, вони швиденько побігли забрати валізи з готелю й поквапилися на перон. 
Гаель міцно обійняв його на прощання: 
— Ну все, друже, бережи себе! Радий був тебе бачити. Я ще скоро приїду до тебе в гості. 
— Домовились, — посміхнувся Степан, застрибуючи у вагон. 
Потяг рушив. Стук коліс ще довго відлунював у голові Поверховича, навіть коли він нарешті повернувся до Чернівців і зачинився у своєму робочому кабінеті. Втомлений директор, не маючи сил навіть зняти піджак, просто впав на диван і миттєво поринув у сон...Йому снилось, ніби він лежить у ліжку, а поруч — Розетта. Вона дивилась на нього з тією самою загадковою посмішкою, від якої в нього німіло все тіло. 
— Степанчику, — прошепотіла вона, наблизившись дуже близько. — Ти ж уже давно хотів поцілунків, авжеж? 
Вона повільно нахилилася, нависаючи над ним, і коли їхні губи нарешті торкнулись одна одної у палкому поцілунку... сон обірвався. Степан підскочив на дивані, як ошпарений. 
— Який сором! Який я... збоченець! Директор поважної установи, а сниться таке... 
Він почав гарячково шукати термометр, перекидаючи папери на столі. 
— Де ця чортова скляна паличка?! Я точно хворий, у мене гарячка! 
Знайшовши прилад, завмер. Термометр показав нудні 36,7. 
— Навіть температури немає, — розчаровано пробурмотів він. — Треба вийти на повітря, інакше я збожеволію. 
На годиннику була лише сьома ранку, коли Степан вийшов на вулицю, нібито подихати свіжим повітрям, але насправді палко сподіваючись бодай випадково зустріти Розетту, тож він довго й повільно блукав вулицями Чернівців, вдивляючись у кожен силует удалині, проте все було марно. Повернувшись до музею, він підійшов до вітрини з камінцями й зупинився, довго розглядаючи фіолетовий та ніжно-рожевий. 
— Ну, — пробурмотів він нарешті, — казали ж, що ви якісь магічні, ось і доведіть мені це на ділі та зробіть так, щоб Розетта в мене закохалась, будь ласка. Прошу... 
Вони, звісно, мовчали, але Степану на мить здалося, ніби один злегка блимнув. 
— От і домовились, — задоволено кивнув директор, але раптом у нього різко потемніло в очах, ноги підкосилися, і він, не встигнувши ні за що вхопитися, впав на підлогу. 
Лариса Хрещатик, яка якраз зайшла до зали з кавою, з переляком побачила, як директор лежить біля власної колекції, і голосно скрикнула:
— Пане Поверховичу! 
Проте він вже нічого не чув, аж поки щось крижане й мокре раптово не хлюпнуло йому прямо в обличчя, змусивши миттєво підскочити на місці: 
— А-а-а!!! Розетто?! 
Вода стікала по щоках, піджаку та окулярах, які він сліпо намацав на підлозі, протер і з подивом побачив перед собою восьмирічну Серафиму з порожньою склянкою в руці, яка дивилася кудись убік: 
— Мама сказала... розбудити. 
За спиною дівчинки з винуватим виглядом тупцювала Лариса Хрещатик, тож Поверхович повільно підвівся, обтрусив мокрий одяг і, подивившись спочатку на Серафиму, а потім на зіпсований костюм, зітхнув: 
— Хоч на цьому дякую... 
Він швидко попрямував до свого кабінету, де зачинив двері, перевдягнувся в сухе, поправив краватку й сів за стіл, безцільно споглядаючи краєвид за вікном. Перед очима невпинно стояло обличчя Розетти та її ледь помітна загадкова посмішка. Він розгублено потрусив головою, адже йому було невимовно сумно через очевидну проблему: причини йти до міської ради більше не існувало, штрафи були оплачені, а прийти туди просто так було б занадто безсоромно навіть для нього. Степан заклав руки за спину й почав міряти кроками кімнату, бурмочучи собі під ніс: 
— Потрібен привід, вагомий привід... 
Раптом Поверхович зупинився біля вікна, поглянув на свій блакитний, ідеально вимитий автомобіль, що стояв припаркований на вулиці, й запитав сам себе вголос: 
— Степане Поверховичу, ти зараз серйозно? 
Після короткої паузи він рішуче підтвердив: — Серйозно! — і, схопивши ключі, вискочив на вулицю. Наступні хвилини директор краєзнавчого музею цілеспрямовано й нахабно порушував правила дорожнього руху по всьму місту, мчачи на швидкості сімдесят кілометрів за годину там, де було дозволено сорок, проїжджаючи на жовтий сигнал світлофора, а для надійності ще й розвернувшись у суворо забороненому місці — прямо під носом у патрульного. Проте результат виявився зовсім не таким, на який він розраховував. Молодий білявий міліціонер із симпатичним обличчям підійшов до авто, зазирнув у салон: 
— О! Пане Поверховичу! 
Степан миттєво насторожився: 
— Ви мене знаєте? 
— Ще б пак! — міліціонер сперся на дах машини. — П’ять років тому, коли мені було всього тринадцять, батько водив мене до вашого музею на виставку, і я тоді так захопився, що потім цілий рік збирав усе, що знаходив удома, щоб зробити щось схоже! 
Директор на мить розм’як, адже завжди тішився таким історіям, але вчасно згадав про свою місію й суворо нагадав: 
— Радий чути, але бачите — я розвернувся прямо під знаком. 
— Та й що! — відмахнувся хлопець, щиро посміхоючись. — Їдьте собі спокійно, пане Поверховичу, яка різниця! 
— Молодий чоловіче, там було аж два знаки! — показав він йому пальцями. 
— Ну то й що з того? 
Степан обурено вийшов із машини і подивився на хлопця: 
— Те, що я вимагаю протокол, бо я свідомо порушив правила, а ви, як представник влади, мусите це зафіксувати! 
Патрульний розгублено кліпнув очима: 
— Ви що, самі просите на себе штраф? 
— Я прошу вас виконувати свої службові обов’язки! 
Після довгої паузи поліцейський поскрібав потилицю, поглянув на знак, потім на непохитного директора: 
— Ну... якщо ви так наполягаєте... 
— Наполягаю, — задоволено підтвердив Степан, поправляючи краватку й ховаючи квитанцію до внутрішньої кишені піджака. 
Для переконливості цього було замало, тому він знову сів за кермо, виїхав на Головну й щосили натиснув на газ, тож пронизливий свисток не змусив себе довго чекати: 
— Чоловіче, зупиніться негайно! 
Степан припаркувався, слухняно склав руки на колінах і приготував найбідніший вираз обличчя, на який тільки був здатний, спостерігаючи, як до нього підходить літній вусатий міліціонер із таким втомленим поглядом, ніби він бачив у цьому житті абсолютно все. 
— Громадянине, перевищення швидкості, покажіть ваші документи. 
— Ой! — вигукнув Поверхович. — Невже? А я й не помітив!
Міліціонер скептично подивився на водія, а потім на дорожній знак, який стояв буквально за десять метрів від авто: 
— Серйозно, не помітили? 
— Ой, зовсім не помітив, бо я взагалі страшенно неуважний за кермом, і це така жахлива й соромна риса мого характеру, знаєте... 
— Тоді навіщо вам видали права? 
— Сам не знаю. Ой. 
Поки Степан із готовністю простягав права, міліціонер мовчки писав протокол, навіть не підозрюючи, що порушник ледь стримує задоволену посмішку під своїми рудими вусами, ще й хитро додає: 
— Ой... 
— Що «ой»? 
— Та так, нічого особливого, просто ой. 
Міліціонер важко зітхнув, віддав квитанцію й суворо попередив: 
— Їдьте вже звідси, а то я точно у вас права заберу за таку неуважність. 
— Ой, не треба, вже їду! — сумно кивнув Степан, завів мотор і, щойно від’їхавши на безпечну відстань, задоволено хмикнув, торкаючись папірців у кишені: — Ну, цього мені тепер точно вистачить. 
Припаркувавшись біля музею, він вирушив до міськради пішки, щохвилини перевіряючи свої заповітні квитанції у внутрішній кишені піджака, і, рішуче переступивши поріг будівлі, впевнено постукав. Розетта повільно підняла голову від стосу паперів, здивовано подивилася на нові квитанції, які он урочисто поклав перед нею на стіл, а потім перевела погляд на самого директора: 
— Пане Поверховичу, як це ви так примудряєтеся їздити? 
— Та просто... 
Розетта м’яко посміхнулася й почала уважно слухати його плутані пояснення про жахливі міські знаки та занадто суворих патрульних, причому дивилася вона на нього так зацікавлено, що Степан остаточно втратив контроль над своїми думками. Зачарований нею, він замріяно сперся на край столу й, сам того не помічаючи, тихо проговорив уголос: 
— Ви знаєте, пані Розетто, у вас неймовірна усмішка... 
Щойно останні слова злетіли з його губ, Поверхович раптом усвідомив, що він щойно сказав, і від цього миттєво обличчя стало червоним, аж до самих кінчиків вух, окуляри з’їхали на ніс, а серце заколотило як шалене від сорому за власну відвертість. Розетта від такої прямоти лише загадково прикусила губу, намагаючись стримати посмішку, яка так і читалася в її очах, але промовчала, даючи йому можливість виправити ситуацію. Гарячково намагаючись урятувати становище, Степан Поверхович різко поправив краватку й, сильно хвилюючись, швидко додав: 
— Тобто... я чекатиму на вас у себе в музеї відразу після вашої роботи, на закритій екскурсії по музею. 
— Гаразд, пане Поверховичу, — вона підвелась. Одягнувши плащ, Розетта підійшла до застиглого від хвилювання Степана і, промовила: 
— Ну, то ми йдемо? Чи ви так і будете стояти? 
— Вже? Ой... так, звісно! Прошу, — Поверхович гарячково поправив окуляри, ледь не перекинув стілець і поспішно відчинив перед нею двері.
Вони вийшли на вулицю. Директор нервово стискав у кишені ключі, намагаючись підібрати правильні слова, щоб не видати своєї розгубленості. Коли вони дісталися музею, Він відкрив двері службового входу, пропустив Розетту, включив світло. 
— Ласкаво прошу, — вже впевненіше почав він, ведучи її повз експозиції. 
Вони зупинилися біля тієї самої вітрини на першому поверсі. 
— А це — моя гордість, колекція рідкісних каменів, — Поверхович показав пальцем на них. — До речі, люди кажуть, що вони магічні й виконують бажання. Хоча я в це, звісно, не вірю. Я сьогодні загадав бажання. Після цього я впав. 
Розетта підійшла ближче до вітрини, розглядаючи зелений та ніжно-рожевий, які саме зараз загадково заблищали. Вона хитро подивилася на нього: 
— Справді? І яке ж бажання ви загадали, коли стояли тут? 
— А я не скажу цього. Не можна, — він посміхнувся хитро у відповідь.
Після екскурсії Степан Поверхович запросив Розетту до свого кабінету, де на столі вже чекали заздалегідь куплені напої. Оскільки директор не знав смаків своєї гості, він взяв собі каву, а для неї обрав класичний зелений чай. 
Він обережно підсунув їй чашку. 
— На жаль, охолонув твій чай, мені немає чим зігріти... 
— Нічого, це не проблема, — спокійно відповіла Розетта, посміхаючись, і сіла на стілець навпроти. 
— До речі, коли у тебе день народження? 
Розетта підняла очі від чашки. 
— А навіщо тобі? 
— Просто цікаво. 
Вона трохи помовчала. 
— Другого вересня. А що? 
Він кивнув, але одразу потягнувся до блокноту і «непомітно» записав. Розетта це помітила. 
— Степане. 
— Слухаю. 
— Ти щойно записав мій день народження в блокнот. 
— Ні. 
— Я бачила. 
— Це по роботі. 
— По якій роботі? 
Поверхович поправив окуляри і подивився на неї. 
— Музейна документація. 
Розетта посміхнулася і нічого не відповіла. 
— Розетто, — сказав він раптом. 
— Що? 
— Нічого. Просто хотів сказати твоє ім’я. 
Вона подивилася на нього з легким здивуванням. 
— І? 
— Гарне ім’я. 
Вона відвела погляд, але куточки губ піднялися. 
— Степане. 
— Що? Тобі теж моє ім’я подобається? — він хитро посміхнувся. 
— Ти робиш це навмисно? 
— Що саме? 
— Ось це все. 
— Не знаю, про що ти, — сказав він з абсолютно серйозним обличчям. 
— Знаєш. 
— Може й знаю. 
Вони помовчали. Директор дивився на неї, вона дивилася кудись убік. 
Потім Розетта раптово глянула на годинник і трохи здивувалася. 
— Ой, мені вже треба йти. 
Вона підвелася. Він підвівся разом з нею. 
— Почекай. 
Розетта зупинилася. 
— Вже пізно, — сказав він. — Якщо хочеш — можеш переночувати тут. Тут є диван. Я буду спати на підлозі. Скажи, о котрій треба вставати — розбуджу. 
Розетта подивилася на нього. 
— Ти зараз серйозно? 
— Цілком. 
Вона помовчала секунду. 
— Гаразд... О сьомій. 
Він кивнув. Поверхович пішов до шафи і дістав чисту футболку та штани — найменше, що знайшов. Поклав на стілець поруч із диваном. Потім приніс ковдру і подушку. 
— Ось. Вибач, що не краще. 
— Нічого... — Розетта взяла ковдру. 
— Я вийду, — сказав він і вийшов. 
Постояв у коридорі, дивлячись у стелю. Через кілька хвилин почув: 
— Можна заходити. 
Зайшов. Розетта вже сиділа на дивані, закутана в ковдру. Він узяв свій піджак під голову, кинув плед і ліг на підлогу. 
— О сьомій? 
— О сьомій... 
Вимкнув світло. 
— Степане, — сказала вона через хвилину. 
— Що таке? 
— Нічого... Дякую. 
Він нічого не відповів. В темряві посміхнувся. 
О сьомій він прокинувся. Встав, підійшов до вікна та запалив цигарку. Потім обережно підійшов до ліжка і доторкнувся до її плеча. 
— Розетто. Вставай. Сьома. 
Вона відкрила очі, кілька секунд дивилася на стелю, потім сіла. 
— Ага.. Дякую. 
Він повернувся до вікна докурювати. Але через хвилину машинально обернувся і одразу побачив, що вона якраз перевдягається. Миттєво відвернувся назад до вікна. Він почервонів. 
— Ой... Вибач! 
Розетта нічого не відповіла, почервоніла. Вона поспішила перевдягнутися. 
Він стояв і дивився у вікно з таким виразом, ніби вулиця раптом стала дуже цікавою. Докурив до кінця не повертаючись. 
— Я все... — сказала вона. 
Він обернувся. Вона вже була вдягнена, збирала речі. 
— Мені треба йти. — Вона зупинилася біля дверей і обернулася. — І дякую. За те, що дозволив переночувати. 
— На здоров’я... 
— Степане. 
— Так? 
— Це був дивний вечір.. Але непоганий. 
— Я відчиню тобі двері.. 
Вона посміхнулася. Він спустився з нею та відчинив двері службового входу. 
— До зустрічі! 
— Розі... 
— Що? 
— Можна я тобі сьогодні передзвоню? У міську раду. 
— Можна, але не гарантую, що візьму. 
— Добре, до зустрічі.. 
— Тільки будь ласка. Не порушуй правила. Ти можеш просто так прийти в будь-який момент, якщо хочеш. 
— Гаразд... 
Двері зачинилися. Поверхович стояв і дивився на них ще кілька секунд. Потім повільно піднявся назад до кабінету. Сів за стіл. Взяв блокнот і записав:
«Вона пішла. І чомусь від цього одночасно легко і... не дуже. Чим її ще зацікавити щоб вона в мене закохалась?» 
Він сидів та міркував. Подивився на гітару в кутку і одразу дописав: