1

м. Чернівці, 19.04.1994
У щойно відремонтованому музеї ще стояв гострий запах фарби й лаку, крізь який ледве пробивався аромат старого дерева. Степан Поверхович, директор, який буквально жив у цих стінах, неспішно вийшов із кабінету. Класичний костюм сидів бездоганно. Кава, цигарка і десять хвилин тиші. До десятої відвідувачів не передбачалося, і цей ранковий ритуал він не віддав би ні за що...
Але тишу безжально розірвали. На повороті в коридорі в нього на повній швидкості врізалася його асистентка. Зіткнення виявилося настільки ефектним, що Степан ледь встиг підхопити окуляри, які стрімко полетіли з носа, а його руді кучері збурено здригнулися. Директор піднявся на всі свої майже два метри зросту і зверхньо, крізь лінзи окулярів, подивився на жінку.
— Пані Ларисо, ви вирішили влаштувати тут землетрус, чи це у вас така нова ранкова руханка? — поправив тонку оправу на переніссі. — Що сталося?
Вона задерла голову вгору, важко дихаючи, ніби бігла сюди через усе місто, і майже силоміць ткнула йому в руки розгорнуту газету. На сторінці красувався величезний, напівкривий заголовок:     «Дивні камені на заході України. У чому їхня таємниця?».
Поверхович підніс газету трохи ближче до очей, пробіг поглядом по статті, збираючись видати щось уїдливе про якість місцевої преси, але... щось уїдливе у тексті його зачепило. Усередині раптом увімкнувся азарт. Той самий інстинкт, який не обманював ніколи. Степан перечитав ще раз, вже уважніше.
— Камінці, кажете?.. — він кліпнув очима. — Тобто... це ж готові експонати. Ларисо, це не просто каміння. Це ж... ну, сенсація для нової зали! Здається, ми нарешті втремо носа цим... як їх там... обласним конкурентам! До речі, де ви це взяли?
— На прилавку лежала. Подумала, вам буде цікаво.
Він ще раз подивився на газету. Подякував і попрямував до кабінету. Зайшовши до кабінету, сів за стіл. Поклав газету перед собою. Дивився на неї кілька секунд, потім відклав убік. Може, й не треба їхати. Може, це просто газетна сенсація, яких повно. Він узяв блокнот і записав:
«19.04.1994. Сьогодні пані Хрещатик дала мені цікаву газету. Якесь каміння. Навіщо мені воно? Але завтра я буду збиратись їхати на пошуки. Сподіваюся, це щось мені дасть. 7 точок.»
Степан подивився на цифру. Подумав. Перекреслив сімку. Написав вісім. Закрив блокнот і взявся за документацію...
Наступного дня Степан складав валізу. Карта України лежала на столі. Він не любив діяти без плану. Але цього разу щось гнало його вперед швидше ніж зазвичай. Вийшов на вулицю. Його нове авто чекало поруч — вимите до блиску, заправлене. Він не знав де шукати артефакти з газети, але в собі не сумнівався. Взяв з собою гроші на бензин.
— Час обкатати тебе, друже, — сказав він автомобілю і виїхав.
Він сів за кермо, та вирушив у дорогу. Нетерплячка гнала його вперед, і саме це стало першою проблемою. Поверхович так сильно мчав, що встиг зловити цілу купу штрафів за перевищення швидкості. Його бардачок стрімко заповнювався протоколами, але апогей настав неподалік Хмельниччини, де його автомобіль знову різко зупинив патрульний.
— Громадянине, перевищення швидкості. Ваші документи! — сухо, промовив міліціонер.
— Та, ну ви розумієте, я по справі терміновій! Мені треба швидше. — Степан огризнувся, не намагаючись приховати досади. Ця поїздка не терпіла пауз.
— Громадянине, окрім штрафу, ви отримуєте ще й за неввічливу поведінку до представника влади. — Голос міліціонера став ще холоднішим. — Ваші документи. Швиденько.
Степан, зціпивши зуби, мусив віддати права. Протокол оформили за лічені хвилини. Чергова квитанція в його колекцію, та ще й із таким класним «додатком». Початок експедиції видався, м’яко кажучи, фінансово несприятливим...
Ця поїздка розтягнулася на місяць. Він просто крутив кермо, міняючи область за областю, трасу за трасою шукаючи артефакти. Іноді все виходило само собою камінці знаходились мало не в траві біля дороги, або місцеві виносили її на ганок і віддавали мовчки, навіть не питаючи, навіщо вона йому. А іноді він дотемна блукав околицями й повертався до машини з порожніми руками. Спав тут же, на водійському сидінні, підклавши під голову куртку. Їжу купував на заправках і жував на ходу.
З блокноту Степана:
« Тиждень в дорозі. Знайшов поки три. Я б не сказав що це камені — це більше схоже на кристали. Не думав що щось таке найду. Ще п’ять десь чекають. Спина болить страшенно.
Другий тиждень. П’ять каменів. Цікаво чи «Лабрадор» (Лариса Хрещатик) вже оголосила мене зниклим безвісти. Ха.
Третій тиждень. Сім каменів. Залишився один — десь у Чернівцях. Нарешті їду додому...»
10.05.1994.
Була вже третя година ночі, коли Степан нарешті заглушив мотор на порожній вулиці біля службового входу в музей. Стомлений, він вийшов із машини, міцно стискаючи в руках важкий саквояж. Степан відімкнув двері й попрямував не до свого кабінету, а одразу в до нової, нещодавно відремонтованої зали. Він зайшов усередину й клацнув вимикачем. У центру стояла вітрина, яка була приготовлена для нової колекції. Артефакти він поки поклав на підлогу.
— Які ж вони гарненькі... Як я вдячний цій газеті... але, звісно, в першу чергу пані Ларисі! Тепер це стане моєю найвідомішою колекцією! — промовив Поверхович, урочисто розставляючи здобуті артефакти під скло вітрини.
Розставивши, Степан досі сидів у залі, задумливо проводячи пальцями по вусах дивлячись на новинки. Чоловік був сильно виснажений. Раптом він впав на підлогу й миттєво задрімав. Зранку до зали зайшла «Лабрадор». Вона одразу помітила, що директор лежить прямо на паркеті, і вирішила його розбудити:
— Пане Поверховичу, з вами все добре? — запитала вона, нахилившись над ним.
Директор важко розплющив очі й розгублено поправив окуляри.
— А...? — пробурмотів він спросоння. — Так, все добре. Я просто дуже пізно повернувся. Спати хочу. Розбудіть мене десь... Через дві години. Я хочу провести виставку.
— Вас місяць не було... Я вже планувала вас в розшук... Добре... Я прийду до вас через години.
Степан втомлено заплющив очі. Вона пішла, і Поверхович знову заснув глибоким сном прямо на підлозі... Вона зайшла рівно через дві години, як і обіцяла. Степан лежав у тій самій позі. Вона нахилилась над ним.
— Пане Поверховичу. Дванадцята година.
Нічого.
— Пане Поверховичу!
Директор смикнувся, схопив окуляри, які вже летіли з носа, і сів. Кілька секунд він дивився на Ларису, не розуміючи, де він і що від нього хочуть.
— Дванадцята? — повторив він невдоволено.
— Дванадцята, — підтвердила вона.
Степан підвівся.
— Я іду їсти, — оголосив він із гідністю, наче це було офіційне розпорядження. — Людина має право на обід.
— Звісно, — погодилась Лариса. — А виставка?
— Що виставка?
— На котру годину оголошувати?
Степан вже повернувся спиною, але зупинився. Пройшла секунда. Він обернувся.
— На третю. — він підняв вказівний палець угору, потім опустив його в бік Лариси. — Зробіть афішу. Гарну. Щоб люди розуміли: це не абиякий захід, а сенсація. — він трохи подумав і додав: — І великими літерами. Людям подобається, коли великими літерами.
— Зроблю, — кивнула вона. — А що писати?
— Що-що... — Степан зробив рукою широкий, дещо театральний жест у бік вітрини з кристалами. —      «Таємниця заходу України». Чи щось у такому дусі. Ви ж у нас творча людина, Ларисо. Ось і творіть.
Не чекаючи відповіді, він розправив плечі і попрямував до виходу. Вже в дверях зупинився, не обертаючись.