Розділ 18. "Уріель?"

“Страх цей, однак, — аж ніяк не ознака безсмертя.”

​​​​

Від цих слів я відчула тривогу, страх, острах, переляк і ці відчуття плавно переросли у моторошний жах. У такі моменти контролювати вираз обличчя важко, а відьмолов навмисно уважно дивився на мене і намагався прочитати мою міміку, найменші зміни й... Наче щось для себе зрозуміти.

— Меліан? Вам погано? Ви зблідли... — вдавана тривога у його голосі, мене дратувала.

Що це за виставу він тут розігрує? Він же все про мене знає. Ну, може не все, та достатньо, щоб відправити на вогнище разом із сестрами Маер.

— Погано? Не дочекаєтесь...

Цей чоловік, до біса, злив мене, його поведінка була аж надто непередбачуваною, як і вчинки. Я різко розвернулась і, не озираючись ні на відьом, ні на абата, попрямувала до дому. До школи сьогодні не піду, є важливіші справи, наприклад, випустити свого дзеркального в’язня. Він, в принципі, не є небезпечним, він не має магічних здібностей, просто людина, яка тільки навчалась магії та надто багато базікав, за що й поплатився. Я справлюсь з ним, навіть якщо він спробує причинити мені шкоду. Я ж темна відьма і можу захистити себе. А, якщо Уріель спробує обдурити мене й не розповість все що знає про абата та його брата, то відправиться назад у дзеркало...

                         ***

Вдома, я оминула тітоньку Бет, яка щось говорила мені та я її не слухала. Я прямувала до дзеркала...

Вперше, за стільки років, зняла його зі стіни і воно виявилось набагато важчим, ніж я думала. Зціпивши зуби, понесла його у святилище. Перед дверима зупинилась й повернувшись до тітки, яка досі щось говорила, і попросила:

— Мене не турбувати! — та зачинила двері перед її носом.

А вона і не зможе зайти до святилища, бо не дозволить захисна магія.

— Меліан, тобі лист від мами! — чомусь ці слова я почула і за зачиненими дверима.

Я зупинилась, потім підійшла до стіни, поклала акуратно дзеркало й вернулась до дверей. Відчинила і забрала з рук тітоньки листа. Так, це мамин почерк і дуже не розбірливий. Отже, вона писала поспіхом... Знаю я маму.

Знову зачинила двері, запалила вогники але лист не відкрила, мені потрібна концентрація. Лист почекає, поки я розберусь з Уріелем, абатом, його братом та сестрами.

Відкрила книгу, знайшла потрібне заклинання, воно не є складним, але потрібно кілька інгредієнтів: трави з гори Віче, крило кажана та моя сльоза. Сльоза? Це складно... Довелося довго сиділа й пригадувала найсентиментальніші моменти життя, щоб вичавити з себе сльозу. Та, в мене вийшло.

Підпалила трави і приміщення почало наповнюватись білим димом, потім підпалила крило кажана і теж кинула до трав. А на завершення відправила до казана свою сльозу і швидко виговорила потрібні слова архаїчною мовою, яка, навіть для заклинань, вважається ну дуже старовинною. При цьому я уважно стежила за дзеркалом, яке було у мій ріст. Дивилась і не розуміла, чому Уріель не з’являється? Чому мовчить, чому не коментує процес? Можливо він думає, що коли почне говорити дурниці, то я передумаю? І правильно думає...

Коли пролунало останнє слово, дзеркало засяяло блідо-голубим та почало робитись наче рідким, в’язким. Після цього, пролунав звук битого скла і я побачила у дзеркалі його. Уріель дивився на мене і мовчав, що не часто буває, а потім, він простягнув руку до скла, зі своєї внутрішньої сторони дзеркала і... Скла не було, його рука була з моєї сторони. Він наче не вірив тому що сталось, бо виглядав здивованим. Навіть збентеженим. Ще кілька секунд і... чоловік зробив крок та вийшов із дзеркала. Для цього, йому довелось пригнути голову, бо був аж надто високий. Я заворожено дивилась на нього, а він на мене. Ми двоє мовчки розглядали один одного.

Уріель зараз був не таким як у дзеркалі. Навіть не знаю чому? Він виявився вищим за мене, на цілу голову, мав коротке волосся, що мене дуже здивувало, бо в дзеркалі він мав довге. Риси обличчя його були грубими та різкими, вольовими. Плечі він розправив, наче його в’язниця була настільки маленькою, що він не міг випрямитись у повний ріст.

— Ну, ось я і на волі! — його голос пролунав у святилищі й повернувся луною.

— Ще ні. Для початку ти маєш мені розповісти про абата, про його слабкі сторони, та про Доріана. Уріель!?

Я вимовила його ім’я, чекаючи редакції, бо досі жодного разу не називала його на ім'я, та я й не знала його імені. Він не називав, а я не питала і в книзі про нього не читала, не цікавилась, до сьогодні.

— Уріель? — чоловік скривився так, наче я його гобліном назвала чи орком чи...

— Мене звати не Уріель! — і після цих слів, його очі засвітились оранжевим світлом так, наче щойно він увімкнув полум’я.

Він не Уріель? Не учень мага? Що? Тоді, хто ж він? Я, відверто, розгубилась, бо не чекала такого. Я на сто відсотків була впевнена, що він Уріель, що він...

— Меліан, ти що накоїла?!! — гучний голос, пролунав на весь дім.

Розлючений голос, власник якого був сердитий як демон, як...

— Меліан! — знову прокричав абат Бальзатар фон Дернбах.

Він у моєму домі? Він тут і знає? Але ж, звідки? Здається, я вчинила неабияку дурість!​​​​