Розділ 17. "Ратуша"

Я розплющила очі і була надзвичайно збентежена: серце калатало, пульс стрибав, в голові тиснуло, дихала через раз. Навіть сама собі не можу нічого пояснити, розібратись у тому, що щойно відбулось. Глянула на свої руки, які, ще недавно, були в кайданах та ранах. Але все добре з ними, вони були такі ж, як до випробування. Хоча і випробуванням це важко назвати, яке ж це випробування? Я ніяк не могла зібратись думками. Якби зараз тут була мама...

Мама б змогла розтлумачити мені все, але її немає. Вона в столиці, очолила найсильніший Ковен відьом. Вона там, а я тут, зовсім сама. Та, найголовніше, що я жива, що у своєму тілі, що дихаю, та стою там, де стояла, на точці перетину пентаграми, світло якої поволі згасало.

А ще, як виявилось, були відсутні дві молоді відьмочки, а на їхньому місці залишився тільки їхній одяг, на якому сиділи дві величезні ропухи, що час від часу противно квакали. Хотілось би вірити, що це все гра, що ці жаби, є простими жабами з озера, але я точно знала, що це не так. Що це Селія та Лорель. Жорстоко!.. Це надто жорстоко, щодо відьом. Та ми знали на що йдемо, коли вступали в Ковен і давали магічну присягу, яку не порушити і не зламати. Для відьми, яка вступила на цю стежку, назад шляху не має.

Верховна задоволено посміхнулась. Правда, не знаю, що її так звеселило, зважаючи на факт, що дві її учениці стали жабами. Іргіса — істинна темна. Інколи, під час ритуалів, її очі заполоняє тьма, буквально, вони стають чорними. Виглядає це моторошно. Я б не хотіла бути такою та... Якби стала Верховною... То точно була б такою ж. Там без варіантів, або ти, або тебе.

Ритуал посвячення у Верховну і поряд не стоїть із тим, що було сьогодні. Він нелюдський, на грані життя і смерті та світла і темряви. Після того, як моя мама Меліса, стала Верховною та пройшла ритуал посвячення, я її ні разу не бачила. Вона не приїжджала у Фульд і мене в столицю не запрошувала. А навпаки, сказала мені не покидати місто. Ми й спілкуємося мало. Листи писали рідко та й “сухішими” вони стали. Інколи, навіть, складалося враження, що їх пише не мама.

Мої думки перервала Іргіса, яка підійшла до жаби Селії, взяла її у руки, та вручила Евеліні. Далі, Верховна взяла жабу Лорель, та вручила Зореславі. А я? Я знала, що нас не рівне число, та, чомусь, не думала, що без помічника залишать саме мене. Верховна, наче читала мої думки, подивилась на мене із зарозумілою посмішкою і покинула відьомський круг. Я уявлення не мала повернеться вона чи ні, чи це кінець і можна просто йти додому та дякувати, що залишилась жива? Але, за кілька хвилин, Верховна повернулась із чорним котом в руках. Класика жанру та, тим не менш, я мріяла про помічника, саме кота, а не жабу, чи змію, чи ворону. Я завжди бачила поруч з собою кота. Вона передала його мені у руки і я прийняла пухнастого.

— Сьогодні, оголошую, шабаш завершеним! — оголосила Іргіса й відьми почали розходитись.

*

В дома, нарешті, випустила кота з рук, а він нікуди не поспішав, став навпроти мене й уважно дивився, вивчаючи мене та будинок. І чому я кота "він" називаю? Це ж дівчинка. Підійшла до дзеркала, щоб глянути чи мій в’язень не з’явився, а кіт за мною. І, як зашипить на дзеркало... Несподівано. І що б це мало значити?

— Може скажеш щось? Чи так і будеш мовчати? — це я звернулась до кота, бо, в принципі, раз він магічний помічник, то міг би й розмовляти. Але кіт мовчав і невдоволено дивився на дзеркало. Невже і йому в’язень чимось не вгодив? Здається прийшов час вияснити хто ж він насправді.

Спустившись у своє святилище, засвітила магічні ліхтарики, бо на дворі була ще ніч, хоча, тут завжди темно. Взяла Гримуар і почала гортати. Здається, я якось натикалась на інформацію про своє дзеркало та не читала, бо тоді не було мені цікаво... Досі не було. Погортавши, добрі п’ять хвилин, таки знайшла. Писала прабабуся, вона ж і ув’язнила... А кого і за що, зараз почитаю.

«Уріель — учень мага, власних магічних сил не має, та дошкуляв і постійно капостив. Ув’язнила в дзеркалі за те, що доніс на кузину (бабусі), яку, через це, спалили на вогнищі.» І це все? Вся інформація? Щось дуже мало... Потрібно звірити. Хоча, я і так довіряла прабабусі, та все ж, потрібно більше інформації.

*

Ледь-ледь дочекалась ранку й вирушила до міської ратуші, де зберігається інформація про жителів. В архів мене не хотіли пускати, та я, магічно, швидко виправила це непорозуміння. Подумаєш, я не являюсь працівником мерії... І що ж мені через це, бути в невіданні. В приміщенні, покритому пилом та з відстійним запахом тухлості і старих книг, зберігались книги з датами народження й смерті поважних городян. А мій Уриель точно не з простих селян, норов у нього королівський, та і маги не беруть собі в учні бродяг.

Близько години я рилась у цьому “болоті” і дихала так, що аж ніс почервонів. Та, мої муки були винагороджено і я таки знайшла Уріеля, який носив прізвище Фоліан. Він виявився бастардом, брата короля. Був неодруженим, працював у мерії Фульда і зник безвісти. Все сходиться.

 Вийшовши з ратуші, я уже хотіла поспішити додому, бо прийняла рішення, і не терпілося його виконати й нарешті дізнатись усе від Уріеля про Бальзатара.

— Меліан!? Не чекав вас тут побачити. Думав, що зранку ви у школі.

Я теж не чекала його побачити... Бальзатар був у дусі, посміхався, вперше бачу його посмішку, цікаво, яка причина цьому? А далі, я побачила причину... І їх було аж три: Холі, Аліса та Поліана. Їх вели, як в’язнів, відьмолови, прямісінько до в’язниці, яка знаходилась по сусідству з ратушею. Вони побачили мене і... Нічого не сказали, хоч по очах бачила що хочуть.

— Я саме туди й направляюсь! — здурила я.

А сама думала, що ж могло статись? Як сестер впіймали відьмолови? Верховна ж мала подбати про них, змінити магічно зовнішність і наглядати за ними... Що ж робити? Я не можу знову стояти на площі й дивитись як спалюють моїх родичок, хоч і майбутніх

— Хто це? — запитала в абата, бо хотіла почути від нього.