Розділ 16. "Помічники"

Як тільки місяць зійшов на небо, я вийшла з дому. Надворі було прохолодно, а вітер намагався скинути з моєї голови каптура. Вулиці були порожні, ніхто не прогулювався, усі по домах сиділи. Але я все-одно оглядалась по сторонах, й контролювала ситуацію. Бо, якщо мене хтось побачить саму вночі на вулиці, то обов’язково підніметься шум і тоді від обвинувачень не відкараскаюсь.

Добігла до школи, де німий сторож у металевих латах, якого всі сприймали за антураж, засвітив свої очі червоним і пропустив мене. Спустилась до місця, де проходять шабаші, встала на своє місце, бо кожна відьма у Ковені, його мала. Коли усі вже були на своїх місцях, то Верховна розпочала шабаш:

— Вогнем пекло відмикає,

Своїм словом заклинаю

То не полки небесні

То полки чорні

То біси грізні

То легіони нечестиві

То війни окаянні...

Але, почала вона якось не так, не так мало бути. Що Іргіса читає? І не тільки я так думала. Хвиля нерозуміння прокотися між відьмами, які стояли кругом тримаючись за руки. Та, перервати Верховну ніхто не смів. Усі чекали що буде далі.

— То супостатам в пеклі гора,

У книзі проклятої сказано,

Тому твориться,

Коль говір до кінця

Те військо до ходу

Так у світ цей прийде.

Вона закінчила читати й під нашими ногами задрижала земля. Наче в підтвердження того, що нами було почуто. Ковен, це коли відьомська сила зливається в одне потужне джерело і діє, спільно та злагоджено, туди, куди направляє силу Верховна. І зараз, я відчувала, що моя сила, разом із силою інших відьом, поєдналась і направилась... Кудись... Одній Верховні відомо куди. Після цього вже розпочався ритуал, задля якого ми зібрались. І перше, що мене, не те щоб вразило, бо я уже бачила помічника Верховної, а, котрий раз, потрясло. Бо помічником Іргіси був не кіт, не змія і не жаба чи інша, звична для нас, істота. Її помічником був чи то біс, чи то гоблін... Одним словом, поріддя пекла, яке власною персоною стояло в колі відьом. Ми всі дивились на це непорозуміння: зеленкувате, зовсім без одягу, зі складками шкіри, кігтями, маленькими очима, що час від часу світяться, й низького росту. Він діставав Верховній до колін.

— Кожна темна відьма має свого помічника, який допомагає, підказує, та, навіть, життя віддає. Та, це тільки у тому випадку, якщо між відьмою та помічником особливо тісний контакт. Сьогодні, п’ятеро молодих відьом, отримають, своїх помічників, за умови, якщо вони достойні та достатньо сильні. Інакше... Їх чекає смерть.

На моєму обличчі не ворухнувся жоден м'яз, бо я готувалась до цього дня... Довго... Дуже довго, від коли себе пам’ятаю. Матір змалку мені розповідала про свого помічника і день, коли його отримала. Так, отримала. Й наставляла мене. Постійно повторювала, що головне ніколи нічого не боятись бо, інакше, я програю. Глянула на Евеліну, вона стояла спокійна та зла на мене бо, зловивши мій погляд, одразу нахмурилась. Ми п’ятеро ввійшли у середину кола й стали на точки перетину, п’ятигранної пентаграми, що була вималювана кров’ю кози, яку принесена в жертву Верховна.

Старші відьми почали монотонно промовляти слова заклинання і пентаграма засвітилась й з кожною хвилиною сяяла все яскравіше... За знаком Верховної ми заплющили очі й ось, настав момент істини. Кожна відьма, в пентаграмі, бачитиме свій страх. І, тільки подолавши його, зможе розплющити очі у своїй подобі. Мене затягувало в ураган чистої енергії, наче у портал. Хоча це і був портал, створений свідомістю. Та, відчуття надто реальні і зараз мій шлунок каже досить, а приземлившись на тверду землю, відчула біль, що змішався з блювотними рефлексами.

Піднявшись, оглянулась довкола. Я у якомусь лісі, хоча ні, у парку, бо тут вистрижені кущі й дерева доглянуті... Це точно не ліс, та, все-одно, місце мені не знайоме, я ніколи тут не була. Та, цього не може бути! Я ж точно знаю, усі відьми знають, що випробування відбуватиметься у тому місці, в якому ти колись була, чи мигцем бачила. Як і все інше на випробуваннях, має бути знайоме і відоме. Бо це ж свідомість. Я не можу потрапити у місце мені не відоме. Не можу! Не розумію? Я напружила свою пам’ять, доторкнулась до кущів, що вистрижені у формі драконів. Один з них розпустив крила і готується зірватись у небо. Він такий великий і реальний, що не віриться, що це всього-лиш кущ... Почула ревіння, когось надто великого... Та злого, розлюченого, в середині мене, прокинувся первинний страх. Ніколи так не боялася. Руки почали труситись. Я глянула на них і очманіла. Мої руки в крові, обдерті, з ранами й у кайданах з розірваним ланцюгом, що звисав. Очам не вірю, якого біса? За драконом побачила невеликий фонтан, що освітлювався ліхтарями. Як? Уявлення не маю. На думку приходить тільки один варіант — магічно. У кристалічно блакитній воді, було видно моє відображення. Чорне довге волосся, сплутане й скуйовджене, чорна сукня розірвана й в пилюці та й взагалі страшно виглядала, як і я. А я з синцями, порізами, із переляканими очима, в яких причаївся страх. Ненавиджу страх! У цій дівчині, що була мною, важко було впізнати себе.

Я горда, відважна, ніколи не здаюсь і нічого не боюсь. Знову гучний рик... Хто це ричить? Хто це зі мною зробив? Не пройшло і двох секунд, як здійнявся вітер і я, не вірячи власним очам, побачила живого дракона, справжнього, не з листків, а з плоті та крові, він плавно розмахував крилами, а золота луска вкривала все тіло й рухалась в такт крил. Він приземлився поряд мене і я, в заціпенінні, дивилась на це диво природи й дико боялась, страх з’їдав мене. А свідомість ніяк не могла зрозуміти чого я так боюсь? Щось дивне зі мною коїлось, ніби роздвоєння особистості. Я не могла впоратись зі своїми емоціями. А монстр, склав крила і від цих рухів я добре побачила, як перекочуються його м’язи під лускою. Він із шумом видихав гаряче повітря й дивився на мене, своїми здоровенними очищами. Ці очі... До болю знайомі. Вони такі... знайомі, та я не хотіла у це вірити. Це просто моя підсвідомість зіграла зі мною злий жарт. Жорстокий і зовсім не смішний. Я не рухалась, не кліпала, наглядала і чекала, “тримаючи на язиці” заклинання захисту. Так, саме захисту, бо була впевнена на всі сто, що атакувати цього велетня, самогубство. А дракон, видав, ще один гучний рик і став зменшуватись. Він, мов перевертень, перетворювався на... Людину? Це не можливо. Та я навіть у казки, де говориться про таке, не вірила ніколи й вважала абсурдом. Легенди, де розповідалося про могутніх повелителів небес, про людей, що мали дар перетворюватись на драконів і літати, захищати свій народ та землю, я не вірю! Та, не зважаючи на мою віру, я бачила це. Особисто. на власні очі. Картину, де дракон з легкістю перетворився на чоловіка. Не просто якогось чоловіка, а на Бальзатара фон Дернбаха. Мого відьмолова, який переслідує мене у справжньому житті, а тепер і в підсвідомості, у випробуванні, до якого я все життя готувалась. Це навіть не іронія, це справжнє знущання. Як це все розуміти?