Розділ 15. "Підозріле дзеркало"

Далі розмова у нас не клеїлась, абат замкнувся й “коловся” як їжак, своїми словами та поглядами. А я відповідала тією ж монетою, ось такий теплий у нас діалог вийшов. Відьмолов, якому невідомо що потрібно та чорна відьма, яка не знає чого від цього чоловіка, який сповнений сюрпризів, чекати. Добре, що хоч не довелось самій добиратись, додому ножками, а то б проблем було... Усі й так, за часто про мене пліткують, через Бальзатара. Тепер ще й від тітоньки дістанеться, почне знову мені нотації читати й розповідати, що у її часи (доісторичні), такого не було. А, насправді, було. Навіть ще гірше було. Просто себе вона не пам’ятає чи вдає, що не пам'ятає, а от мене можна і подратувати. Дволика особа! Ще відьмою зветься.

Екіпаж, який наче навмисно абат надав мені, щоб добратися додому найпомпезніший, з особистим гербом, що не можливо було не помітити. Зістрибнувши зі сходинки екіпажу, не дочекавшись поки возний подасть мені руку, і, швидко перебираючи ногами, здолала відстань до дверей свого дому. І тільки зачинила за собою двері, як почула такий противний голос.

— Явилась! Чому так рано? Невже абат вигнав? — чулося здивування у голосі тітоньки й навіть хвилювання...

Щось я нічого не зрозуміла?

— Ну, розповідай! Як ніч провела? Вдало? — а ось тепер, я ще більше насторожилася, бо почула голос Верховної, а її я точно не чекала.

— Верховна? Тітонько Бет? І я рада вас бачити. Та, не знаю про що ви говорите!? І, взагалі, це моя особиста справа, яка вас абсолютно не стосується.

Говорила я твердо та впевнено, бо надіялася, що вони відступлять. Але кляті відьми ще ближче підійшли до мене й дивились так, наче я їи щось винна.

— Меліан, невже ти все зіпсувала? Я ж так старалась для тебе, запрошення дістала, сама про тебе абату розповідала, Евеліну знешкодила....

— Вухам своїм не вірю! Ні, я знаю про відьомську підступність і безпринципність та до себе такого ставлення від вас не чекала.

Справді не чекала щоб мене навмисно, мої ж найближчі, і до відьмолова у ліжко.... За що? Невже й вони моєї смерті хочуть? Ніколи, за своє життя, так часто не думала про смерть, як тепер, після прибуття абата і сестер Маер, які принесли мені таку “радісну” звістку про мою скору загибель. Цікаво, а як вони у школі облаштувалися? І як збираються назад, у свій час повертатись? І чи буде “свій час” у них?.. Це ж тепер від мене залежить... Але я щось не розумію, сестри - це мій рід у майбутньому і вони є, тобто були? Все, я заплуталась. Але що ж змінилося і як? Хто у цьому винен? Хто здатний на таке, щоб змінити минуле й, заодно, майбутнє?

— Верховна Іргісо, якщо ви забули, то Бальзатар — відьмолов! Він спалив сотні відьом і нашу сестру — Мерго! Якщо ви не припините свої незрозумілі для мене спроби звести нас, то мене чекатиме та ж участь!

Верховна засміялась, як і тітонька.

— Мелі, я навпаки намагаюсь допомогти тобі, щоб тебе не спіткала та ж участь, що й Мерго. Ти приглянулась йому і це твій шанс... Він двічі не дається! Запам’ятай ці слова.

І вона вийшла з мого дому, а я, простоявши так ще хвилину, пройшла до своєї спальні й зачинила двері. Чулося вурчання старої, але я ці звуки сприймала, як дзищання мухи, не більше.

Підійшовши до дзеркала, я зняла накидку з сукні й уважно подивилась на свою шию, яка сьогодні виглядала краще. Точніше рана на ній, яка уже не була такою розпухлою, як вчора увечері.

— Маєш поганий вигляд... — заговорило дзеркало й не здивувало мене своїм зауваженням.

 Виглядала я і справді втомленою, а рана, так взагалі, не додавала краси. Та впливати на неї магічно не хотіла, щось підказувало мені, що не варто.

— Саме ти мені й потрібний... — так, дуже хочу дізнатись все, що він знає.

— От, пішла б ти на мої умови, тоді б і не отримала цю красу на шиї...

Я проігнорувала його слова, бо це тільки слова,.. які провокували мене звільнити його. І я, не те що не хотіла цього, просто ніколи навіть не цікавилась, як це зробити. А ще і персоною в’язня... Я настільки звикла, що він просто є, що сприймала це як факт. Є та й є собі дзеркало, що розмовляє, дурниці всякі говорить, гидоти, жарти невдалі, переважно. І, я ж не знаю ким він насправді був за життя, а, щоб перевірити це, потрібно час, магію і бажання. А може він злий чаклун, який ув’язнений за свої діяння. А те, що він говорить що не винен, що це помилка і так далі... Я чорна відьма, і словам не вірю, я сама перевіряю інформацію, і уже тоді роблю висновки.

 — Хто прокляв брата Бальзатара, Доріана і за що?

— Так і знав, що ти з ним близько познайомилась... І що він тобі знак на шиї залишив. Та, як ти вижила?

— Пощастило.

Інтонація, з якою говорило дзеркало, була такою... Ну, не такою, як зазвичай, я помітила це й віднесла до розряду підозрілого. І щось надто багато він знає про абата, та його брата.

— Ну-ну... Пощастило. Знаю, як тобі щастить... Мабуть пішла напролом і вдерлась левові в пащу... та вижити... Знаєш, тобі справді пощастило. За сто з хвостиком років, такий випадок перший. Щоб здобич залишилась живою, після зустрічі...

Слухала уважно, аж дуже, а дзеркало це зрозуміло й замовкло. Щось тут не те... Точно не те. Він не може скільки знати про Доріана і...

— Що ти сказав? За сто з хвостиком років? Доріан проклятий понад сто років? Хто так довго живе? Навіть відьмаки, темні чи світлі, рідко доживають до ста...

— Ти добре почула. Хочеш знати більше, то звільни мене.

Після цих слів він розчинився у дзеркалі. Він завжди так робить, коли не хоче більше розмовляти. Сидить мовчки у своїй в’язниці. А мене це дратує та, витягти його з відти проти його волі, я не можу, як і змусити говорити. Він ще та виразка...

                                     ***

Переодяглась, помилась, спустилась у своє святилище і почала готувати зілля. Яке? Навіть не знаю... Просто, магічно запалила вогнище, поклала на нього казана й почала кидати у нього все, що душа забажає. Чарівні інгредієнти, які сама особисто збирала, купляла, готувала, сушила, подрібнювала, сортувала... Я просто готувала зілля, щоб зайняти руки і відволікти голову від сумних дум. А ще морально потрібно приготуватись до сьогоднішнього нічного шабашу, дуже важливого і небезпечного.