Розділ 14. "Прокляття"

Шия пекла, наче до неї торкався вогонь, а не губи абата. Біль посилювався, як і натиск чоловічої руки на мою шию. Я не витримала і закричала, більше від відчаю у ситуації, ніж від пекельного болю, який не вщухав.

— Збожеволіли? Ви що робите? — рявкнула на відьмолова, коли він нарешті відпустив мене.

— Ратую вас... — неоднозначна і суперечлива відповідь.

Він пішов широкими кроками на вихід, а я, звісно ж, попленталась за ним. Йшли ми мовчки, а я все чекала словесної бравади абата. Та, він не промовив ні слова.

Вийшовши із підземелля ми йшли коридором і, перед одними з безкінечної кількості дверей, чоловік зупинився та відчинив їх.

— Заходьте і чекайте мене тут! — і все.

Він підштовхнув мене в середину, а сам зачинив двері й пішов... Мабуть на свято, до поважних гостей, що прибули зі столиці. Хай йому грець! Що за чортівня? Оглянула кімнату, яка була звичайною спальною, досить вишуканою та охайною. Тут було ліжко, покрите м’якою овечою шкірою, та свічниками, в яких були вставлені білі свічки і спокійно горіли, навіть були квіти біля дзеркала, до якого я підійшла й почала розглядати свою бідолашну шию. Багатостраждальну, яка натерпілась за сьогодні вдосталь...

На шиї виявилась неглибока подряпина, яка розпухла і виглядала страшно. Я не витримала й промовила, зовсім крихітне, заклинання, яке не має достатньої сили, щоб зцілити рану та, все одно, хоч трішки покращить стан. Але мене чекало розчарування, бо магічних змін не відбулось. І це дратує, що у цьому домі, з приїздом абата, все котиться у тартарари... Мене це сердило, тому підійшла до дверей, потягнула за ручку і... Зачинено! Та, що цей абат собі дозволяє? Я не покірна вівця, щоб тут сидіти й чекати господаря. Довго не думаючи, зробила пальцями магічний жест, який мав відчинити двері. І знову невдача. Двері ніяк не відреагували на магію. Що тут діється? Спочатку шия, тепер двері...

Мені аж у голові запаморочилось, тому підійшла до ліжка й прилягла і... провалилась у сон, такий бажаний та, чомусь, важкий, болісний і тривожний. Я чула голоси, що лунали чи то біля мене, чи то в моїй голові і це відволікало. Відчувала жар, та нестачу кисню. Не знаю скільки так провалялась та точно знаю, що прокидатись не хотіла. Але хтось нав’язливо мене термосив.

— Меліан... Прокидайся... Меліан!

Я підняла руку, намагаючись прогнати нав’язливу муху, та у відповідь отримала холодну воду, яка полилась на обличчя. Після цього сон, як рукою зняло. Розплющила очі й сердито глянула на абата, що нахилився наді мною, й дивився так... Наче вивчав.

— Прокидайся, потрібно випити ліки.

— Які ще ліки? Що ви зі мною зробили?

— Я? Нічого... То ти сама собі винна. Тебе ніхто не просив прокрадатися до мого підземелля, тим більше заходити до Доріана, а ще й підходити до нього.

Ніжність, з якою дивився на мене абат кілька секунд тому, розчинилась в мить. І, на її місце, прийшла лють, з якою я уже знайома.

— Я заблукала і випадково...

Та, не давши мені договорити, він гучно засміявся, показуючи, що думає про моє виправдання.

— Не сміши мене. Двері не відчинити без магії. А ще, хвороба Доріана, вражає виключно осіб магічно обдарованих.

— Хвороба? Яка така хвороба? — прошепотіла, вражена почутим.

— Скоріше прокляття, яким нагородила його відьма.

Я пригадала слова свого дзеркала й вперше пожаліла, що не погодилась на його умови, може б тоді я б не опинилась у цьому становищі. Тепер відпиратись не має сенсу... Він знає про мене, і... Що тепер? Що мене чекає? Така ж участь, як і Мерго Бін? Вогнище? Або я помру від зараження, невідомої хвороби.

— Я помираю?

— Поки ні. Я витягнув отруту з твоєї шиї. Інакше ти б й до ранку не протягнула.

— Уже ранок? Я проспала цілу ніч? У вас... А де моя тітонька Бет?

— Тебе справді хвилює тітонька, а не те, що я тобі щойно розповів? Чи, наприклад, той факт, що я відьмолов, а ти відьма?

Він досі уважно на мене дивився, слідкував за мімікою і робив своє діло: допоміг мені присісти й напоїв гірким відваром, який я не хотіла пити. Але, після кожного ковтка, мені ставало легше і самопочуття покращувалось.

— Якщо б ви хотіли моєї смерті... То навряд чи допомагали й поїли відваром.

— Не факт! Може мені подобається проводити видовищні страти? З усіма атрибутами: гучним натовпом, вогнищем, криками жертви...

У моїй голові виринули спогади страти Мерго, її крики болю, навіть відчула запах плоті, яка плавилась від вогнища. І спокійний вираз абата, якого не зворушувала ця картина. А ще амулет на шиї Бальзатара, який засяяв червоним і поглинув душу Мерго. Мій погляд плавно опустився на його шию, на амулет, який був... Артефактом. Справжнім, не підробкою, не копією, а справжнім витвором магічного мистецтва. Його створила рука обдарованого артефактора. Як би мені хотілося доторкнутися... і моя рука сама потяглась до артефакту, доторкнулась до чорного золота, вказівний палець погладив камінь і... Абат, грубо вирвав його з моєї руки.

— Подобається? — він випрямився, і сховав артефакт під довгою чорною сорочкою.

Я не відповідала. Не знаю, наскільки можу бути відвертою з ним, бо так і не зрозуміла його.

Не розумію справжньої причини його вчинку, тобто мого порятунку. Навіщо він допоміг мені? Чому не дав померти від рани, яку мені завдав Доріан?

— Навіщо, ви допомогли мені? Вам щось потрібно від мене?

— Поки не впевнений...

Не впевнений? Це він серйозно? Як же бісить цей нахаба! Піднялась на ноги, і мало не очманіла... Моя сукня, що була на мені, сповзала... Оце так пікантний момент. Я підтягнула її на груди й виразно, із німим запитанням, подивилась на відьмолова.

— Тобі було важко дихати, от я і допоміг, як міг.

— Дякую. А тепер, зав’яжіть корсет назад.

Як не дивно, та він не сперечався, а підійшов і почав проселяти шовкову стрічку й зашнуровувати корсет. Яке принизливе становище!