Розділ 13. "Незнайомець"

На щастя все тихо, нічого не дзеленчить, не видає жодного підозрілого звуку. Що теж дивно... Це ж оселя — головного відьмолова королівства. Тут ж мають бути обереги на стінах, талісмани, чарівні та магічні знаки, що повідомляють про відьом... Оглянулась довкола і ніяк не могла зрозуміти чому так?

Евеліна, звісно ж, осатаніла й виразно глянула на мене. Вона зрозуміла, що це я допомогла їй впасти, вона впізнала мою магію. Та, зрозуміло, кричати зараз про це не буде, що й добре. Але вона обов’язково мені це пригадає й відомстить та ще й пожаліється Верховній і усім у нашому Ковені, де мене і так недолюблюють. Що ж я скажу у своє виправдання? Що мене Верховна змусила? Все так заплуталось... Евеліна опанувала свої емоції, натягнула на обличчя маску ввічливості та смутку. Бальтазар допоміг їй піднятись, а її сукня була зіпсована остаточно. Було зрозуміло, що їй нічого не залишається, як покинути свято, яке було у повному розпалі. Вона, звісно, не зможе застосувати просте побутове заклинання й повернути сукню у початковий стан. Битву, сьогоднішнього вечора, вона програла. Бальтазар провів Еві до екіпажу і вона поїхала додому.

А я тут... І мені треба взнати правду. Хто ж там у нас ховається? Що за чудовисько? І, користуючись тим, що абат проводжає Еві, я піднялась сходами й попрямувала в кінець коридору. Далі спустилась сходами до підземелля, як і попереднього разу, а дорогу я запам’ятала добре. Пересуватись у туфлях було дуже не зручно, тому я їх зняла, й швидко йшла. Побачила потрібні металеві двері й зупинилась навпроти них. Я добре пам’ятаю те ричання, від якого аж земля тряслась і весь дім заодно. Страх — ілюзія! Повторила про себе і клацнула палицями. Почула, як перекрутився важіль, а потім замок на дверях клацнув і двері відчинились.

Заглянула у шпарину, та нічого не було видно. Махнула рукою і двері відчинились до половини. Затамувала подих, побвачивши страшну картину, яку малювала моя уява, що зараз на мене стрибне чудовисько, величезне, страшне... Та уява, на щастя, мене підвела. Зробила крок, ще один, зайшла всередину і не розуміла, насправді це чи ввижається?

На кам'яній підлозі дрімав чоловік: високий, чорнявий, волосся було довге та сплутане. Одягу на ньому не було, тому я добре могла роздивитись його будову тіла. І він був... Тренований і сильний. Сила просто “била джерелом” від нього. Наче він не просто людина, а... Навіть не знаю з ким порівняти — відьмаком, магом... Та, коли перше враження й емоції пройшли, я помітила, що, хоч він і сперся спиною об кам’яну стіну й сидить на такій же холодній підлозі,... та йому точно не холодно, а навпаки, з його чола котилися краплини поту. Зробила ще крок, безшумно, не хотіла будити незнайомця. Глянула вгору і знову здивувалась, бо кімната була надзвичайно високою...

— Гості? До мене? Неочікувано... — я знала, що поряд мене дрімає прикутий металевими кайданами до стіни незнайомець. Та, коли він розплющив очі й заговорив, то я моя душа мало з тіла не вистрибнула від переляку.

— Я... — вгамувавши емоції, прогнала страх і заговорила у відьомському репертуарі. — Ти хто? — запитала із впевненістю, яку зовсім не відчувала. Та пасувати не збиралась.

— Я хто? Цікаво... Це ж ти до мене в гості прийшла. Тому тобі й представлятись, — а чоловік був нахабний.

Він прижмурив очі, до біса знайомого кольору, й чекав відповіді.

— Я гостя, на сьогоднішньому святі у домі, та Вас, здається, не запросили.

Вирішила зіграти на його самолюбстві.

— Так, мій братик такий егоїст. Сам веселиться там, а я... А як ви сюди потрапили?

— Заблукала... У домі надто багато сходів та коридорів.

Він сказав брат? Мені не почулося?

— Абат Бальзатар фон Дернбах, ваш брат?

— Ну, я його переважно кличу інакше... Зальт або темний покидьок... Братська любов, все таке... То, як ви кажете, сюди зайшли? — він теж, намагався, як і я, вивідати деталі...

— Було відчинено...

— Та, невже?

Він не вірив мені, та я стоятиму на своєму.

— Підійди... — не то наказав, не то попросив він.

А я, не зрозуміло чому, послухалась і зробила крок, ще один і останній... Він піднявся, випрямився, розправив плечі, широко розплющив очі, які досі були прижмурені. Який він високий та владний, промайнуло в голові. Як і думка, чому ж він тут замкнений? І хто ж видавав ті звуки?

— Давно у мене не було гостей... Особливо, таким милих, і оманливих відьмочок.

При слові відьма, я відсахнулась, як від удару, та не тут то було. Він вхопив мене за руку своєю величезною долонею, яка окутана ланцюгом, що брязкотів. Другу руку він поставив мені на шию і пальцем провів по шкірі, від чого я відчула біль. Бо його палець замінив ніготь, який врізався в плоть і залишав кров’яний слід.

— Доріане! Відпусти дівчину! — грубий голос впізнала не тільки я.

— Зальт! І ти тут? Та у мене сьогодні, просто аншлаг! Оце я розумію свято.

Не зважаючи на іронію, чоловік відпустив мене. Я відійшла від нього і стала біля злого абата, який був... ну, дуже сердитий. Його ніздрі роздувались від люті, як у породистого скакуна. І я відмітила , що вони мають одну спільну рису — породу. Яку не можливо ігнорувати.

Бальзатар не відповів ні слова, вхопив мене за руку і потягнув за собою в коридор, зачинивши двері, в яких автоматично спрацював замок, бо було чутно, як спрацювала конструкція. А потім, боляче притис мене до тих злощасних дверей, які, чує моє серце, краще б я не відчиняла.

 — Якого демона, ти тут робиш? — сірі очі абата, метали блискавками, від люті, що охоплювала його. Він важко дихав і ледь вимовляв слова.

— Я заблукала, я...

— Не обманюй! — викрикнув він і стиснув своєю рукою, мою шию.

Від його грубого жесту, постраждала не тільки моя шия, а і гордість

— Ви...

— Мовчи! — рявкнув він і нахилився до мене, гранично близько та припав своїми губами... ні, не до моїх губ, а до рани на шиї...