Розділ 10. "Родинне дерево"

"Дар – це відповідальність."

Побачена картина, мене неабияк розізлила. Ніхто ніколи не торкається моєї книги з темними заклинаннями, де зібрано інформацію про темних істот. Ніхто! Мій гнів проявився у сплеску сили, яка притягла книгу просто мені в руки, вилетівши з рук здивованої Холлі.

— Яке твоє прізвище, Меліан? — спокійно запитала Аліса, та напруга все-одно відчувалась.

— Матсдоттер! Та яке відношення має моє прізвище до того, що ви торкаєтесь моїх речей? — сердито промовила я.

А сама подумала, як Холлі може тримати книгу, на якій накладено родовий захист? Захист, який мав би спрацювати, не дозволивши сторонній відьмі взяти її до рук. Звісно, здогади та нереальні домисли підступали та...

— Нічого не розумію... — пробурмотіла розгублено Холлі.

— Що ти не розумієш, Холлі? За стільки століть, що сплило, нічого дивного, що прізвище могло змінитись, — сказала Аліса до Холлі та Поліани, а не до мене.

— Так, ти маєш рацію. Бо як ще це можна пояснити?

— А може мені поясните? — міцно стискаючи книгу, втрутилась у розмову я.

— Ми сестри Маер. А ти, наша, далека родичка, по кровній, відьомській лінії! І ми прибули сюди, щоб врятувати тебе, — заявила Поліана, яка мала нереально білие волосся.

— Це жарт такий? — щось мені не віриться у цю, фантастично-нереальну, історію.

— Ти відьма, володієш магією, тому можеш і перевірити! — нахабно заявила Холлі, а я, чомусь тільки зараз, придивилась до її обличчя. До рис, які так мені нагадували мої... Тонкий ніс, задертий трішки вгору, губи, не пухкі й не тонкі, вишневого кольору, очі з відтінком кольору сажі. Та й характер у неї теж схожий до мого... Ще, через хвилину спостерігання, я вирішила скористатись порадою нервової Холлі.

— Магія нам в допомогу! — вимовила я улюблений слоган Верховної Іргіси, й пройшла до стіни, взяла свого казана та кинджал.

Я проколола пальця, кілька краплин крові капнуло у казан, і передала кинджал Алісі, яка стояла найближче до мене. Вона, не перепитуючи і не уточнюючи що робити, повторила усе з точністю... Проколола вказівний палець лівої руки і її кров теж накапала до казана. Далі Поліана, останньою була Холлі. Я взяла з полиці трішки перетертої в порошок яєчної шкаралупи ящера і промовила заклинання:

— «Аранар, гаргар, дор Веан».

І ми четверо стали над казаном наглядати, як кров з’єднується й вимальовує на стінках посудини родинне дерево. Я такого ефекту не чекала, щоб аж ціле дерево...

Тож, вони мої нащадки. З майбутнього! І, відступивши на крок, я подивилась на дівчат іншими очима. Не як дівчина на дівчат, не як відьма на відьом, а як на родину. Рідних! Своїх!.. Та, обніматися, плакати й розповідати особисті історії, я не збиралась. Як-не-як, а я чорна відьма. Тому, перейшла одразу до справи.

— Розкажіть детальніше про мету свого прибуття!

Та, тільки я це сказала, як знову відчула біль. На руці знову виводились криваві літери — послання Верховної. І, по манері письма, що відображалась на моїй багатостраждальній руці, яка ще остаточно не зажила після ранкового послання, я зрозуміла, що Верховна неймовірно зла. Підтягнула рукав халата і прочитала послання.

— Нам потрібно до Верховної. Бо накше, вона сюди прийде й, повірте, це погана ідея...

— Чому ти терпиш це? — з турботою у голосі, заговорила Поліана, розглядаючи мою руку.

— Я ж уже сказала, що в мій час, відьма без Ковену вразлива й довго не живе.

                             ***

Покинувши моє святилище, ми швидко перекусили на кухні й, використавши складне закляття, я сховала від цікавих очей Холлі та Поліану.

Після цього я відчула себе погано, в голові запаморочилось, але я знала, що це заклинання забере у мене багато сил. Тому прихопила зі святилища баночку із потрібним зіллям, що допомагає відновити сили. Випивши його, глянула на Алісу, натягла на її голову каптура і ми вийшли з дому.

Холлі і Поллі мали слідувати за нами по п’ятах. Я йшла, як завжди, не поспішаючи, щоб не привертати зайвої уваги і, як зазвичай, на головній площі зайшла до Тоні та його старенької дружини Ліан. Вони продають найсмачнішу випічку. А я поціновувач, тому кожного дня заходжу за смачненьким.

— Чотири шматки яблучного пирога! — сказала я, витягаючи із кошика монети.

— Чотири? Переважно ти береш один шмат, — посміхаючись заговорив Тоні.

— Я хочу ще пригостити вчителів у школі.

— А це хто з тобою? — Тоні витріщився на Алісу.

Він ніколи не був делікатним, а навпаки, прямолінійним, тому говорив все, що на думку спадало.

— Це нова вчителька, прибула сьогодні, — створила я правдоподібну історію для Аліси.

Ми рушили далі, а Аліса все розглядала довкола й цим привертала до себе зайву увагу. А потім ще й почула бурмотіння Холлі, яку не було видно, зате чутно. Які ж вони не дисципліновані, як діти малі. І як тільки вони дожили, до скількох років.

— Мелі, на площі викладено дрова для вогнища, це, сподіваюся, не для...

— Так Алісо, це саме те, про що ти подумала. На тому вогнищу, спалюють відьом.

Після моєї відповіді усі притихли й решту дороги ми йшли мовчки. Та розмови знову розпочались, коли ми зайшли на територію школи.

— Куди це ти нас привела? У школу? А! Зрозуміла! Це у вас прикриття таке... Розумно! — який у Холлі мінливий характер...

— Тихо, — гаркнула я, бо тепер безпечного місця у Фульді немає.

Клятий Бальзатар фон Дернбах, чує моє серце, що неприємності тільки починаються.

— Ну, нарешті з’явились! Чому так довго?

Верховна була не в дусі. Хоча, вона, переважно, завжди зла, та такою, як зараз, я давно її не бачила. Аліса, уважно дивилась на Верховну, а та на неї. Ці переглядини були не зовсім дружнім, хоч вони ще навіть не знайомі.

Верховна вроджена темна відьма, одна з найсильніших у королівстві. Іргіса махнула нам рукою, щоб ми слідували за нею. Я навіть не сумнівалась у тому, що вона, не зважаючи на моє заклинання, що забрало у мене скільки енергії, бачить Холлі та Поліану. Та, перед тим, як рушити, Холлі прошепотіла мені на вухо: