Розділ 9. "Небажаний гість"

Я швиденько і мовчки провела дівчат до таємних дверей, захищених магією, вивела на них потрібні символи, які слугували таємним кодом, та запхала їх до кімнати, яка була моїм святилищем. І, перед тим, як зачинити двері, прошепотіла їм, щоб вони ні до чого не торкались, а сама швидко повернулась до спальні, під нав’язливий стук у двері злого абата... Точно злого, бо чому ж так стукає? Зняла сукню, заховала її у шафу і натягла домашній халат, той самий, у якому вже зустрічалась з Бальтазаром.

Перед дверима, видихнула і відчинила.

— Чому так довго!?

Що? Він це серйозно? Прийшов із самісінького ранку, ще й питає чому я так довго відчиняю?

 — Тому що ранок тільки настав. Тому що я спала, а ви, нахабно, мене розбудили. І взагалі, я не одружена молода дівчина, яка проживає сама, тому вам не годиться з’являтися до мене в такий час.

Саме так! Правила в у Фульді суворі. І, якщо хтось побачить, навіть на моєму порозі, абата, то підуть плітки і моя репутацію буде — знищена. Я стояла на порозі, не збираючись сунутись в бік, щоб пропустити чоловіка в середину дому. А навпаки!..

Він зміряв мене, своїм сердитим поглядом і ще більше нахмурив брови.

— То, заявлятися вчора, посеред ночі до мене додому, можна! І ваша репутація від цього не постраждала?

— Я заявлялася, бо була екстрена ситуація, яка потребувала невідкладної допомоги. Та дехто не мав часу навіть вислухати мене і випровадив з дому. А ваш слуга, до-речі, не провів мене, хоча ви обіцяли.

А хто сказав, що я повинна говорити абату правду? Правду, яка нашкодить мені й відправить, скороченою дорогою, на вогнище.

— То про що ви хотіли поговорити? — це все гра слів.

Він не вірив мені, я бачила це по його обличчю, та він, не зважаючи на це, чомусь продовжував цю милу бесіду.

— Уже ні про що, проблема вирішена. Тому, дякую за візит. До побачення!

І на цій веселій ноті, потрібно завершувати. Я потягнулась до дверної ручки та дехто ногою притримав двері, не даючи мені їх зачинити. Потім, абат, посунув мене й зайшов у дім. Від його вчинку в мені вирували змішані відчуття: роздратування, ненависть але й страх. Та чоловікові було байдуже, що він порушує правила не тільки міста, а й цілого королівства. Тому що неодруженому чоловіку не можна залишатись наодинці з неодруженою жінкою. Ні в якому разі! А, якщо ці правила порушені, то чоловік повинен одружитись... Тьфу! Мене мало не знудило від однієї думки. Щоб я, чорна відьма, одружилась із головним відьмоловом? Та краще вогнище на площі.

— Та, що ви собі дозволяєте? — вигукнула я й поспішила за ним.

Бо абат вже розгулював по моєму дому, як по своєму.

— Міс, можете уже не хвилюватися за свою репутацію. Бо вже пізно. Вчора ввечері ви самі її знищили. А я оглядаю ваш дім бо, після вашого візиту, з мого дому зникли впіймані на площі три відьми. А я, знаєте, не вірю у збіги.

Щойно він наче дав мені ляпаса, своїми судженнями про мою репутацію. Не те що мене сильно це хвилювало, та Верховна буде люта. Вона, як ніхто, дбає, щоб на школу не падала жодна тінь підозри, тому, репутація вчителів, має бути кристально чистою. Що ж тепер робити?

— Не знаю про яких відьом ви говорите. У моєму домі, нікого не має.

Бальзатар, прокрокував, своїми до блиску начищеними шкіряними черевиками, до моєї спальні, прискіпливо оглянув її, а потім обернувся до мене.

— А, до-речі, чому ви сама? Самі ж кажете, що не одружені, а правила не дозволяють бути молодій міс без компаньйонки.

— Моя компаньйонка саме їде, просто затрималась в дорозі, через несприятливу погоду.

— Ну-ну... — він припинив оглядати мою спальню й перевів погляд своїх сірих, пронизливих очей знову на мене.

А мені так кортіло вигнати його з оселі і на язиці вже крутилися слова заклинання, яке рвалося з мене... аж спітніла від напруги та стримування себе.

— Цікаве дзеркало і неабияка розкіш для.... — тепер прийшла моя черга вигнути брови у німому здивування та очікуванні того, як він завершить речення. — ... і раритетне, я б навіть сказав і... Я уже бачив таке дзеркало, у схожій оправі, стиль автора не можливо сплутати, — і знову, між нами повисла безодня підозри та недовіри.

Як же набридло за все виправдовуватись. Я ж не злочинець якийсь, не вбивця. Хоча, чорні відьми й приносять жертви під час своїх темних ритуалів та, все одно... я не заслужила на таке ставлення.

— Вам час! Покиньте мою спальню та дім.

— Взагалі-то, ви забуваєтесь, міс. Місто Фульд, - моє місто, я тут мер і володію безмежною, абсолютною владою, яку надав мені король. Тому, ваші вимоги...

Про яку ще абсолютну владу він несе? Це мій дім, а не вулиця. Та розпитувати його не стала. Знаю, що не отримаю адекватної і чесної відповіді.

Тим часом Бальзатар вийшов з моєї спальні й пройшов на кухню. Оминув потаємні двері, що вели до мого відьомського лігва, зупинився і знову зробив крок до входу, який був прихований магією. Мені стало страшно, він же не просто людина... Ще зовсім не давно, слухаючи плітки відьом Ковену про відьмоловів, в тому числі й про головного відьмолова Бальзатара. І про те, що він вислідив знайому знайомої чи далеку родичку відьми з мого Ковену. Я, чесно кажучи, не вірила у це і вважала просто байками, що переповідаються для привертання уваги. Я сприймала це як смішні, нереальні історії. І думала, що зі мною, таке ніколи не станеться.

Та, зараз він у моєму домі, ходить, винюхує, підозрює... Кілька секунд, він стояв і дивився просто на вхід у моє святилище. Моє серце гучно стукало, пульс прискорився і... Він різко повернувся й направився до вхідних дверей.

— Міс Матсдоттер, наша розмова ще не завершена... — пауза, він наче хотів щось додати, та передумав.

— Добре, тільки наступного разу, не вдирайтеся до мого дому зрання. І взагалі, слідуйте правилам гарного тону, що заведений у Фульді.

Чомусь, на його обличчі з’явилась іронічна посмішка.