Розділ 8. "Гості з..."

Вирішила, що повертатись тією ж дорогою, якою я сюди прийшла, не розумно, так ми не зможемо вийти не поміченими. Потрібно йти вперед! Впевнена, що там теж має бути вихід. Але просто покладатись на інтуїцію не звикла, особливо, коли у твоїх жилах тече магія.

«Батерфляй, деліус», — після промовляння цих двох слів, відчула знайомий біль. Метелик, що був намальований на моїй руці вище долоні, ожив і полетів у тому ж напрямку, в якому я хотіла йти. Знов почувся той страшний рик, від якого всередині все переверталось. Звук був наповнений болем та відчаєм. Навіть шкода стало чудовиська, в напрямку якого ми направляємось. Сподіваюсь, він замкнений.

Три жінки, а точніше дівчини, бо виглядали вони не тільки дивно, а й молодо, швидко йшли, продовжуючи сперечатись. Мене все частіше, починали навідувати думки: Навіщо я їх рятую? Навіщо підставляю себе? Хто вони мені? Та, на жаль,... назад дороги не має... Скриньку Пандори відчинено.

Ми пересувались швидко, намагаючись встигнути за метеликом, який летів до світла, до виходу, не інакше. Та величезні, металеві двері, зроблені з невідомої сировини, повстали перед нами і ми в чотирьох зупинились. І пролунав стук у двері, від якого вони аж вигнулись, привів нас до тями. І ми злагоджено й мовчки почали бігти. За кілька хвилин метелик зупинився і закружляв на місці, освітлюючи для нас... люк? Люк, який був у стелі і до якого метри два, а на стіні, на щастя, були сходинки. Ми швидко вибрались, допомагаючи одна одній.

Я розгледілась довкола і, хоч було темно та зорі світили ясно, я добре бачила, що ми вже за межами маєтку Бальзатара. Як добре. Просто чудово, що ми вибрались з того жахливого підземелля.

                                 ***

Ще через двадцять хвилин, ми були у мене в дома. Дівчатам потрібно було негайно переодягатись в інший одяг, щоб не привертати до себе такої уваги.

— Це твій дім? — запитала русява дівчина, — Мене, до речі, звати Аліса. А тебе?

— Меліан! — повідомила своє ім’я та направившись до свого гардеробу, й помітила, як проявилося у дзеркалі обличчя мого «в’язня».

— Гості з майбутнього? Як цікаво!? — моє дзеркало заговорило і це вже був шок для мене, бо першим правилом для нього було: ніколи не говорити при сторонніх.

Та за секунду до мене дійшов зміст сказаного ним... Гості з майбутнього?

Троє дівчат підійшли до дзеркала й почали тицяти у нього пальцями та придивлятися.

— Твоє дзеркало розмовляє? Ти що, Білосніжка?

— Холлі, дзеркало було у злої мачухи, а не у Білосніжки! Ти що, казок не знаєш? — заговорила третя дівчина, імені якої я досі не знала.

— Не знаю ні Білосніжки, ні її мачухи і взагалі, не розумію про що ви говорите.

Мене починала дратувати ця ситуація, бо я, замість того, щоб дізнатись щось корисне про Бальзатара, щось, що можна використати проти нього, взяла та й притягла до свого дому відьом...

 — Ви справді з майбутнього? — перепитала, досі не вірячи у це.

— Так.

— Алісо! Навіщо ти розповіла? Це ж небезпечно! — викрикнула Холі.

— Вгомонись уже! Меліан нас врятувала, тому ми можемо їй довіряти.

З майбутнього, здуріти можна. І яке ж воно то майбутнє?

— У майбутньому теж відьом переслідують? Спалюють? — запитала я, з надією почути протилежне.

— Не зовсім... — Аліса, найадекватніша з трьох відьом, як мені здалося, дивно зупинилась, даючи зрозуміти, що щось не договорює...

— Тобто?

— Тобто, ми дещо зробили, а потім побачили наслідки у майбутньому, які були перемішані з минулим. Тому відправились сюди, щоб виправити..

Мабуть вони дуже могутні відьми, раз змогли переміститись у часі. Я нікого не знаю, хто на таке здатний!

— Якщо ви можете переміщатись у часі, то чому вас спіймали відьмолови та чому ви самі не звільнились із в’язниці?

Щось тут не сходиться... Я склала руки на грудях, чекаючи розумного пояснення.

— Тому, що у цьому часі у нас не має сил... бо нас, фактично, ще не має, бо ми ще не народились! — он воно як?

Здається, пояснення логічне.

— Переодягайтеся, бо ваш одяг привертає занадто багато уваги! Дівчата й самі це розуміли, тому швидко взялись за діло. А я повернулась до свого дзеркала.

— То ти уже дізнався щось корисне, сам знаєш про кого?

— Так скоро? Звісно ж що ні!

— Чому твоє дзеркало розмовляє? — запитала мене Аліса, яка уже переодяглась і виглядала досить не погано у довгій чорній сукні з пишною спідницею.

— Це теж довга історія...

— Мене ув’язнили тут, а я, до-речі, шанована персона королівства!

— Що? — ти ув’язнила в дзеркалі чоловіка? — з осудом, заявила Холі.

— Не я, а моя прабабуся. І у неї на те були причини... — не знаю які саме, але ж точно були.

Моя рука запекла, наче хтось, хоча не наче, а точно, а саме Верховна передає послання і воно викарбовується на моїй руці. Біль нестерпний, та Верховна й чути не хоче нічого про те, щоб змінити спосіб спілкування у Ковені. Каже, що це найбезпечніший варіант. Закатавши рукав, глянула на руку, на якій виступили кров’яні літери та знак Ковена. Дівчата, теж побачили.

— Це що таке?

— Послання Верховної.

— Це варварство! — заявила Холі.

— Хто така Верховна?

— Верховна, головна відьма, мого Ковену. І вона уже знає, що ви у мене, тому наказує негайно явитися.

— Я щось не хочу... Мені не подобаються методи твоєї Верховної, — заговорила третя дівчина, яку звали Поліана. — І взагалі, навіщо ті Ковени?

— Я не знаю, як у ваш час, та у моєму самотній відьмі не вижити без Ковену... А ще, у вас не має вибору, тому що його у мене не має... Я кровно пов’язана, хоч моя ініціація ще не до кінця завершилась та... Верховна за непослух наказує. Тому, нам потрібно до школи «Благородних леді», в якій і відбуваються таємні шабаші.

— Дуже оригінально, — школа «Благородних леді». Та я все ж, на твоєму місці б, сто раз подумала, перед тим, як вступати у кровно-рабські зв’язки з Ковеном. Тільки я хотіла відповісти, як почула стук у двері. Дуже нав’язливий стук, нахабний сказала б, бо він був гучний і не припинявся.