Розділ 3. "Віче"

Прокинулась від стуку у двері, який спочатку вирішила проігнорувати, та він не припинявся. Хтось дуже нав’язливо стукав та стукав і мені довелось піднятись з ліжка. Солодко потягнулась, глянула у вікно, сонце тільки піднялось, починаючи свій щоденний шлях зі сходу на захід. Хто ж це у таку рань прийшов до мене? Знову стук...

— Іду-іду! — прокричала й поспіхом спустилась вниз, прихопивши з собою халат.

Не питаючи хто там, відчинила важкі дерев’яні двері. Чому я не спитала? Та, все просто, я ж чорна відьма і у себе в дома, тому хай тільки хтось спробує причинити мені шкоду... Отримає на горіхи так, що мама рідна не впізнає. Так, я дуже мстива! Ця риса характеру передалася мені по жіночій лінії, про це не одноразово чула від... Мало не від всього Фульда. Місто у нас не дуже то й велике, тому, практично всі між собою знаються і не в одному поколінні. На порозі стояла Лінда, сусідська дівчинка, якій лише одинадцять років, але доля їй випала важка. Батька не має, а мати веде не надто правильний спосіб життя.

— Там, мама... — губи дівчинки тремтіли, а сіра сукня, чи то від старості вона такого кольору, чи від бруду, була у крові.

Я накинула халат, бо весняний ранок був зовсім не теплим і не лагідним та, посунувши заплакану й перелякану, на моєму порозі, дівчинку й попрямувала до занедбаного будинку напроти. Зайшла без стуку і довго шукати господиню не довелось. Вона лежала на підлозі й мала вигляд побитої собаки, господар якої прийшов додому у поганому настрої та зігнав свою злість на беззахисній “тваринні”. Жінка жалібно скрутилась від болю калачиком на брудній підлозі. Я допомогла їй піднятись і дійти до ліжка де, ще недавно, відбувався акт любові з її черговим кавалером, який, судячи зі стану Месі, виявився ще тим покидьком. Та, чесно кажучи, мені начхати! Справді! Я ж стільки разів говорила Месі не водити додому п’яних чоловіків, а свого Біла вигнати, бо він нікчема, який живе за її кошт і ще й руки розпускає. Та вона мене не слухає і наступає на ті ж граблі. Тоді чому я тут? Через дівчинку. Жаль мені її. Вона не винна у тому, що їх мати — дурепа.

 Лінда принесла таз з водою й почала змивати кров, а ще, вона подала мені мою сумку, яка стояла в моїй прихожій і, без якої, я як без рук, а вона добре це знала. Бо такі випадки, як сьогодні, не рідкість. Витягла сіру мазь, й почала намазувати на рани, а жінка зашипіла від болю. Знаю що болить та раніше треба було думати. Її сіпання й стогони мені швидко набридли, тому я відправила її у глибокий сон, всього одним, маленьким заклинанням.

— Мама видужає, — сказала я зарюмсаній дитині й вийшла з їхнього дому.

Ранок остаточно зіпсований, настрій паскудний, бо злість і роздратування на сусідку ніяк не вщухало. Ніяк не можу зрозуміти її поведінки і вчинків... А ще потрібно покарати Біла, він не може бути не покараним, після скоєного.

Роздумуючи я крокувала до пагорба, що носив прозаїчну назву «Віче». За легендою, за сивої давнини, коли відьми ще не боялись та не ховались, а вільно й відкрито творили суд над своїми кривдниками і саме на цій горі. Я любила підійматися на вершину, ходити руїнами й уявляти, як було колись. Як відьмам жилось до відьмоловів.

— Доброго ранку, міс...

Я різко повернулась на звук голосу й побачила яскравого представника відьмоловів, самого абата Бальзатара. Мурашки пробіглись по тілу, й первинний страх, виринув із глибини душі. Я аж слину ковтнула і подавила страх, загнала туди, звідки він прийшов. Гордо піднявши голову, подивилась прямо в очі причині мого страху. Вони сірі, схожі на грозове небо, і це не надто радувало.

— Міс Меліан Матсдоттер, — відрекомендувалася я і чекала того ж від нього.

— Цікаве місце ви вибрали для прогулянки.

— Як і ви.

А що? Правду ж сказала. Він же теж тут, тоді чому мене осуджує.

— Я Бальзатар фон Дернбах, мер міста та головний абат інквізиції.

Голос чоловіка не виражав жодних теплих та приязних ноток. Не звикла я до такого. Чоловіки Фульба не поводились так у моїй присутності. Вони навпаки, догоджали мені, лестили, розсипались в компліментах і дивились так, наче я Богиня кохання. Хоча, чому наче? Я нічим не уступаю Богині.

— Ви кожного ранку прогулюєтеся в одному халаті?

Після цих слів, мене наче струмом вдарило. Я зовсім забула про свій зовнішній вигляд. Я ж у домашньому халаті. І це ж треба було зустріти саме тут і саме Бальзатара? Я аж розгубилась і не знала що відповісти, а таке не часто трапляється.

— В чому саме та в якому вигляді, це вже не Ваша справа. Ви мені не батько, щоб повчати й моралі навчати.

Від кожного мого слова, брови абата повзли вверх, а сірі очі, ставали темнішими. Все зрозуміло... не тільки я звикла до преміум ставлення, а й він теж. Ми стояли на відстані метра, один від одного, і я добре могла його роздивитись. Навіть оцінити високий ріст, дуже високий, надто високий, масивну будову тіла, що контрастувала з моєю, тендітною... Риси обличчя — не привітні. Не скажу що він страшний та не в моєму смаку точно. Надто зарозумілий, надто злий, замкнутий, підступний, байдужий і агресивний. Моє відьомське нутро ховалося, не проявлялося у його присутності, тому зараз я була просто жінкою, що по власній дурості, вибігла з дому в одному халаті...

— Тут небезпечно розгулювати самотній, беззахисній, не одружений, молодій...

«Беззахисній», це слово, він особливо виділив, але з якою метою? Ну, тут два варіанти, або з погрозою, або з підозрою. Хто зна, що розповіла Мерго, які імена спільників назвала. При згадці про Мерго, я інтуїтивно перевела погляд на талісман, що був поверх довгого чорного плаща, який більше нагадував мантію із широким каптуром. Потрібно дізнатись, що це за талісман.

— Міс Матсдоттер!

Від його голосу, я зробила крок назад, моя нога послизнулася і я похитнулась. Щось я занадто пізно згадала, що позаду мене стрімкий схил. Міцна рука чоловіка, вхопила мою руку й потягнула на себе. Здається я заціпеніла, і мені стало страшно. Ця рука, що міцно мене тримала, вбила Мерго і ця думка зараз мало не вбивала мене. Водночас хотілося двох речей, простромити його серце гострим кинджалом і тікати якомога далі.