Розділ 2. "Спалення"

На площі зібралось багато людей, від найнижчого класу до інтелігенції. Чого б це раптом такі поважні персони завітали на процес інквізиції? Ну добре, мер міста, він зобов’язаний, а от його дружина ніколи не ходила на такі «заходи», які, до-речі, в нас не так й часто відбувались. А їхня дочка, ніжна панянка Емілія, так взагалі. Її ніжка, у туфельці, ніколи не ступить на землю, якщо поблизу є простолюдини. А ще тут було панство із сусідніх міст, навіть мери та багаті купці й кілька відьмоловів, що підозріло дивились на усіх жінок. На їхніх шиях було навішано безліч непотрібних брязкалець, яких вони називали талісманами. Дурні, індики пихаті, які нічого не тямлять ні у талісманах, ні у відьмах, та й у жінках теж. Як мені хотілося просто взяти і перетворити їх на жаб... Та, клятий кодекс не дозволяє. Неподалік побачила Евеліну, відьму з мого Ковену, ми звісно не привітались і не обмінялись навіть кивками, чи посмішками. Ці бісові відьмолови перетворили нас у заляканих жінок, які навіть привітатися бояться.

Раптом запанувала тиша і не без підстав. У возі, що був запряжений двійкою чорних, як ворони, коней, які слухняно пройшли в центр площі, за металевими ґратами сиділа Мерго. Вигляд у неї був, м’яко кажучи, жахливий. Чорне волосся було брудне, злипле, заплутане, під очима, які нещодавно сяяли мов зорі, було видно глибокі, чорні западини. Та, це ще нічого... Найбільше, що лякало в образі дівчини, яка до речі на два роки молодша за мене, це синяки і рани, що були не тільки на обличчі, а й на руках, шиї та на босих ногах. Можливо й по цілому тілу, але сукня, яка зараз була більше схожа на брудну ганчірку, ще прикривала сліди злочину. Тортури! Що може бути страшніше? Безпорадність! Яка чітко читалась в очах юної відьми. Я стояла, мов соляний стовп, і дивилась в її очі, які теж дивились на мене, всього кілька секунд, та цього було достатньо, щоб зрозуміти те, в чому я досі не могла розібратись. Мерго — обдарована відьма, яка володіє силами землі й була однією з найсильніших відьом Ковену. Тому, я наївно думала, що це все гра. Що дівчина, при бажанні може дати відсіч кривдникам, тобто відьмоловам і навіть самому Бальзатару, чоловіку із гучною славою, яка точно перебільшувала його подвиги. Та й які це подвиги? Роз’їжджати країною і вбивати беззахисних жінок, переважно — невинних. Бо з усіх, яких спалюють на вогнищі, одиниці є справді відьмами. Отже, думала я, що Мерго, при бажанні, зможе звільнитися. Та й Евеліна так думала, ми ще й жартували, що, коли Мерго розсердиться, то перетворить Бальзатара на щура. Саме так, вона поступила зі своїм чоловіком у пориві гніву, коли дізналась про його роман з офіціанткою з таверни. Я чесно, не розуміла, чому Мерго добровільно йде на смерть. Не вірила, що заради свого Ковену, щоб не накликати на нас біду, й щоб Бальзатар вгомонився і поїхав геть. Не розуміла досі, та її очі, всього один погляд на дівчину, і причина стала зрозумілою. Мерго не може захиститися, бо не може застосувати чари. Символи, що пропалили шкіру до кісток на її шиї, говорили самі за себе... — сили відьми сковані. Зараз вона проста беззахисна людина, перед «великим інквізитором», який точно знає що робить. І якого я недооцінила!

Шум, який ще був чутний на площі — раптово зник. До воза із ув’язненою підійшов — Він — Бальзатар фон Дернбах. І, хоч я ні разу його не бачила, точно знала, що це він. А беззахисна дівчина у клітці перелякано відсахнулась й забилась у протилежний куток. Мені вперше в житті стало страшно. У моєму місті, в якому я виросла, ніколи не спалювали відьом. Ніколи! Відповідно, я ніколи не була на такому дійстві й уявлення не мала, що далі буде. А далі відбувався суцільний жах. Бальзатар відчинив клітку й потягнув за металевий ланцюг, який було прикріплено до ноги Мерго, і вона, проти своєї волі, підійшла до чоловіка, такого холодного, як шмат металу. Його обличчя, було абсолютно без емоцій. Неможливо було зрозуміти, чи подобається йому те що він робить, чи ні.

А тим часом, поки я розглядала його профіль, він передав Мерго в руки двом чоловікам у чорному та в масках на обличчі. Вони вправно прив’язали відьму до дерев’яного стовпа, довкола якого було поскладане сухе дерево для багаття. Моє серце почало швидко битись, руки спітнілий, а очі відшукали у натовпі відьом Ковену і Верховну, що спокійно наглядала за своєю ученицею. Верховна була надто спокійна, навіть розслаблена, вона точно не збирається рятувати Мерго, й не мала запасного плану чи хоч би бажання, щось вдіяти. Тому я марно чекаю на знак, марно стиснула пальці до болю й сконцентрувала у них магію. Бальзатар запалив вогнище і Мерго голосно заплакала. Я ніколи не чула, як вона плаче, ніколи не бачила ні сльозинки в її очах. Мерго, була сміливою, обдарованою, терплячою, хитрою, як лисиця й витривалою. Навіть під час найжорстокіших випробувань, які нам так часто влаштовувала Верховна, Мерго ніколи не плакала. А випробування були нелюдськими й не для слабохарактерних. Вони вчили нас не тільки користуватись магією, а й витримувати біль.

Бо, чорна магія — це біль. Кожне заклинання, викликало спазми болю. Тож, якщо ти фізично не готова, то під час використання заклинань — загинеш. Тому нас і — катували, умовно кажучи. Навмисно загартовувати організм, - тіло й душу. Так-так, бути чорною відьмою, не так-то і весело, як можна подумати. Насамперед це неймовірні зусилля, фізичний біль, моральні страждання, які потрошки, повільно та впевнено вбивають душу, а ще совість. Так, чорні відьми точно не мають совісті. Бо як іще можна назвати те, що зараз відбувається? Ми, цілий Ковен відьом, стоїмо й споглядаємо, як язики помаранчевого полум’я танцюють навколо нашої сестри. Бачимо, як її обличчя корчиться від пекельного болю і... Ми непорушно стоїмо та мовчимо. Кінчики пальців болять від концентрації магії, а емоції вирують в тілі мов ураган. Мерго кричить, від болю, а за хвилину замовкає... Вона мертва, вогонь вбив її тіло, а душа ось-ось вирветься на свободу й полетить до предків... Та сталось все кардинально по іншому. Яскрава куля, що схожа на сонячний зайчик, не полетіла до небес, а до Бальзатара, точніше до його амулету, що висів на грубому ланцюзі, на шиї чоловіка. Амулет засвітився червоним і погас. А душа Мерго... Амулет поглинув її. Від подиву і потрясіння аж я відкрила рот й безперервно, не кліпаючи, дивилась на амулет, а потім перевела погляд вище і... Сірі очі чоловіка, були направлені прямо на мене.