Розділ десятий «Епілог»

Розділ десятий «Епілог»

Іван повертався до лісу. На зустріч наближалися лісові мешканці. Було видно, що хоч вони втомлені, зате щасливі. Тепер підчас бою, інженер розумів значення фрази викарбуваної на мечі і амулеті. Між лісовими мешканцями було те, чого не було іноді між людьми. Те чого людям вкрай бракувало. Між лісовими мешканцями завжди панувала згода і взаєморозуміння. Це і допомогло їм перемогти.

Попереду всіх йшла русалка. Ні вона не йшла, вона бігла зустрічати свого героя Івана. В неї було перев’язане плече. Тож небезпеки її життю не було. Коли вони підійшли один до одного, то в обох текли сльози від радості. Радості за те, що перемогли і все скінчилося. Іван витер її сльози обняв і поцілував. Ніжно так ніби ще ніколи не цілував. Ніби прощався назавжди. Всі навкруги замовкли вони дивилися на двох закоханих затамувавши подих.

Коли наступив ранок, Іван мав повертатися до дому. До міста. Зодягнутий він був в нову одежину подаровану лісовиком. А в руках тримав мішечок з запашними травами на згадку про ліс і лісових мешканців. 

Інженер молочного заводу попрощався з гномом Марком, з лісовиком Гертом і з… рештою лісових мешканці. Він відходив від лісу не озираючись. По заду нього залишалися неймовірні пригоди і вірні друзі.

На щастя в старих джинсах в задній кишені залишилося неушкодженими декілька гривень. Тому він міг легко купити в найближчому селі квиток на автобус до міста. Він так і зробив.

Понад річкою Заграва, розкинулося мальовниче село В’юнка. На краю села біля самісінької річки виднівся новий, нещодавно збудований будинок. Всі жителі села вели розмову про нових жителів – сім’ю Кармелюків. Сім’ю інженера молокозаводу Івана та його зеленооку прекрасну дружину з неймовірним дивним ім’ям Руна.

 Кінець.