Частина друга Розділ перший «Сині Озера»

Частина друга

Розділ перший «Сині Озера»

Іван та Руна продовжували свій шлях.

Інженер роздивлявся Меч Справедливості який вони з руною на Горі Грому. Він вертів його в руках. Треба було ж навчитися хоча б правильно тримати його в руках. Що там вже говорити про те, щоб використовувати його для захисту лісових мешканців. На руків’ї меча Іванові вдалося розгледіти напис:

…ibi Victoria.

Захисникові лісу здалося, що написи на Амулеті і на Мечі утворюють якесь речення. 

Він приклав напис на Амулеті і на Мечі і в нього вийшло наступне:

Ubi Concordia, ibi Victoria

Іна не знав як він перекладається тому вирішив спитати про це в русалки. Та йшла за ним. В неї все ще ніяк не заживала нога, бо в цій місцевості не росло жодних лікувальних трав. Інколи Іван ніс її на руках. Що звісно сповільнювало їх рух. Руна глянула на напис і усміхнувшись мовила:

- А дійсно це давній вираз. Він означає – де згода, там і перемога.

Вони продовжували шлях. 

Раптово Руна зупинилася. Вона звернулася до Івана:

- Давай тут повернемо.

- Навіщо – здивувався той – це ж не в нашу сторону.

- Тією дорогою ми все одно зможемо прийти до лісу. Затримаємося хіба що на день. Але якщо ми підемо тією дорогою, ми натрапимо на цілющі Сині Озера. І з допомогою води з тих озер зцілимо мені ногу. Я боюся, що моя нога зовсім загноїться і я взагалі не зможу йти.

Інженер з нею погодився.

Оскільки озера були не зовсім близько Руна вирішила розпити тати Івана про його і людське життя.

- Розкажи про себе. Я так мало знаю про тебе. Ти вже багато знаєш про мене й наших лісових друзів – мовила русалка.

- Що тобі розповісти?

- Все.

Інженер почав свою розповідь. Він розповів про себе, свою сім’ю, про його навчання в школі. Потім розповів як вступив до університету. А в кінці кінців розповів про те як він потрапив в один прекрасний день до лісу…

- Ну а далі ти й сама знаєш – мовив Іван Руні.

- Як цікаво – мовила Руна – як цікаво. Ні  у нас в лісі таки легше. Ми нікуди не вступаємо. Ні в які університети. Не треба ходити ні ніякі пари. В нас просто старше покоління передає знання і досвід молодшому. 

Вона хотіла ще була попрохати Івана розповісти про людське життя, але на її голову впала краплина води. І знову впала краплина. І ще одна краплина. Загримів грім і полилася злива. 

Все небо було затягнуте чорними хмарами. Потемніло так неначе настала ніч. Дощ періщив так, що й п’ять метрів не було видно перед собою.

Їй як річковій мешканці, дощ був якраз тим, що їй не вистачало. Русалка підставила лице освіжаючим краплинам дощу. Але Івану, дощ був не до вподоби. Йому подобалася сонячна погода. Тому вони пішли шукати прихисток. Тим більше, що русалка й сама не любила грому.

Прихисток від зливи інженер та русалка знайшли в якійсь занедбаній дерев’яній будівлі. На щастя в ній, був цілий дах. Стомлені, але щасливі, двоє примостилися на підлозі. Дощ вже ніби вщух. Але раптом гримнув сильний грім й кудись вперіщила блискавка. Був такий гучний звук, що перелякана Руна пересіла ближче до Івана і ніби ховаючись поклала свою голову йому на груди. Її плечі трішки тремтіли. Він обняв її і мовив:

- Не бійся.

Його голос звучав ласкаво і ніжно. Вона підняла свою голову. Її зелені очі дивилися в інженерові очі. Іван нахилив голову до голови Руни. І їхні уста замкнулися в ніжному поцілунку. Поступово поцілунок став палкішим, жагучішім. Їхні руки обнімали один одного. Куди й подівся страх. Напевно туди куди й біль в нозі русалки. Шалена пристрасть керувала ними тоді. І блаженна ніч кохання не дала вже їм заснути. Хіба що під ранок.

Сонце вже було високо над горизонтом. Його промені і розбудили Івана. Відкривши очі і піднявши голову інженер побачив сидячу біля нього русалку. Вона промовила до нього:

- Ми маємо вирушати далі.

Прийшовши до озера, Іван промив ногу Руні. Нога в русалки засвербіла.

- О нога засвербіла. Значить скоро заживе – мовила Руна і посміхнулася від радості.

Посидівши ще з хвильку вони рушили далі. Раптом почувся якийсь гул вгорі. Русалка і інженер підняли очі вгору. В небі, залишаючи за собою білу смугу летів літак.

- О ці літаючи людські штукенції – мовила русалка.

- Ці штукенції називаються літаками – усміхнувся у відповідь інженер.

Він хотів було ще пояснити русалці, що це таке, але не встиг. З-за кущів, які були неподалеку, долинуло ойкання і стогнання. Іван та Руна обережно, не спішачи, попрямували до кущів.