Розділ сьомий «Гора Грому»

Розділ сьомий «Гора Грому»

Минув один місяць з дня початку подорожі Івана, Руни та Марка. Від останнього понині не було ніякої звістки. За час же руху двох інших з ними не траплялися ніякі негаразди. Навіть вовків не було чутно. Напевно не наважувалися вони нападати.

Єдине, що відбулося з ними, то це те, що вони покохали один одного. Але не зізнавалися в цьому. Навіть і собі самим.

Іван та Руна підійшли до Гори Грому. Висока гора. Кремезна гора. А на вершині гори є печера в якій і схований Меч Справедливості.

Стоять вони біля гори і думають, як піднятися вгору.

- І чого я не взяв з собою альпініське спорядження – жалкував інженер.

- Нічого. Щось придумаємо. Але для початку давай відпочинемо – сказала русалка.

Вони сіли на траву. Посидівши трохи і набравшись сил, Іван запропонував:

- Давай зайдемо менш похилу сторону гори і будемо пробувати підніматися вгору.

- Добре.

Вони почали обходити гору. Обійшовши навкруг гори, їм таки вдалося знайти підходящий схил. Першим почав лізти Іван. Слідом за ним не відставала і Руна. Хоча їй, річковій мешканці, було не дуже звично лізти. Вона ж звикла тільки плавати  у воді й ходити, коли виходила на берег. Але незважаючи на це в неї добре виходило лізти вгору.

Невдовзі Іван помітив широкий пологий схил, на якому можна було перепочити. Він сказав:

- О, я бачу схил. Там ми зможемо перепочити.

- То добре, бо я вже втомилася – мовила втомлено русалка. 

Коли схил був вже близько, Руна оступилася. На щастя вона не впала. Але її ступня ковзнула і зачепилася об якійсь камінь. Той поранив їй п’ятку.

Бідолашна русалка скрикнула. 

- Що сталося – запитав її попутник.

- Я поранила ногу об камінь!!!

- Ти можеш лізти далі?

- Так. Я спробую – відповіла Руна. І зціпивши від болю зуби продовжувала лізти.

Іван зібрав усі свої сили й швиденько поліз на схил. Залізши на схил, він допоміг русалці залізти туди ж само. Він оглянув поранену п’ятку. Інженер жалкував, що з ним поряд не було його рюкзака, який для полегшення підйому, залишив знизу. В рюкзаку залишилася і аптечка. Але нічого не поробиш.

Іван хутко розірвав свою сорочку і зупинивши кров перев’язав ногу Руні. Після чого він сів біля неї. Тепер можна було відпочити і набратися сил для подальшого підйому. 

Як тільки біль в нозі трохи вгамувався, русалка запитала в Інженера:

- Як же ми дістанемо Меч?

- Ти побудеш тут, а я злажу за Мечем.

Посидівши ще хвильку з Руною, Іван почав підніматися вгору. Піднімання було не легше. Але те, що до печери в якій знаходився Меч Справедливості, була значно менша відстань, ніж ту яку вони вже подолали, додавало наснаги захисникові лісу. І він невдовзі таки піднявся туди. 

Біля самої вершини була печера. Іван, зайшов в неї. Печера вела вниз. Він почав спуск. Внизу було приміщення ніби кімната. Було темно ніби в підвалі. Тому, щоб все роздивитися, інженер ввімкнув ліхтарик, який перед початком сходження на гору поклав до кишені своїх джинсів. 

Тепер він міг все роздивитися. Посеред кімнати стояв камінь. А з каменю стирчав Меч Справедливості. Меч який мав допомогти йому перемогти Чорних відьом і захистити ліс. 

Іван на хвильку задумався: «Як же витягти звідти його. Але мушу спробувати.» 

Він обома руками взявся за ефес і потягнув. Навдивовижу меч вдалося витягнути легко і без ніяких зусиль. Інженер і не здогадувався якою силою його наділив Амулет Честі.

Коли він вже тримав Меч Справедливості в руці, то задумався: «Куди ж мені його подіти. Мені ж треба якось спуститися». Іван роздивився навколо. На стіні висіли піхви – футляр для холодної зброї. Зроблені вони були зі шкіри

- О є чохол на меч – зрадів володар меча.

Прикріпивши його до пояса, Іван встромив в нього Меч Справедливості.

Вийшовши з печери, інженер помітив, що все навкруги було затягнуте хмарами. До його вух долинув гуркіт грому. 

«Мабуть буде дощ»: подумав Іван.

І щоб не намокнути захисник лісу швиденько почав швиденько злазити. Внизу на схилі на нього вже чекала русалка. Вона вже стояла.

- Ти дістав меч? – було її перше питання.

- Так. Як твоя нога?

- Вже краще. Але все ще болить. Здається спускатися я не зможу. Як же ми спустимося до низу.

- Я міркував над цим питанням. Ти залізеш мені на спину і ми потихенько будемо разом спускатися.

- Гаразд.

Руна обома руками вхопилася Іванові за шию. Ногами вона обхватила за його талію. Але тільки вона залізла на нього, як блиснула блискавка, гримнув грім і вперіщив дощ. Вітер подув так сильно, що здається хотів здути їх двох зі схилу в низ.

- Починай спускатися швидше. Доки не зовсім слизько – командувала русалка.

Але інженер не починав спуску. Він щось обмірковував.

- Чого стоїш. Нас зараз знесе вниз!!! – крикнула Руна.

Вона думала, що Іван не почув її з-за вітру.

- Ми поліземо вгору а не вниз – мовив інженер.

- Чого? Ти здурів. Поясни – не розуміла його Руна.

Іван пояснив чого він так думає.

- Ми поліземо вгору, бо до печери де був Меч, в три рази коротший підйом, ніж спуск вниз. І вгорі більше виступів, за які можна втриматися. Тому менше ймовірність того, що ми посковзнемося і впадемо. В печері ми зможемо переночувати і не зовсім намокнути.

- Добре – погодилася з ним русалка.

Інженер почав лізти назад до печери. Тільки цього разу йому було важче. Він мав додатковий вантаж у вигляді меча. Та й на спині в нього була річкова мешканка.

«Недаремно цю гору назвали Горою Грому» - міркував Іван під час підйому, постійно чуючи удари грому і бачачи блимання блискавки.