Розділ перший «ДАВНЯ ІСТОРІЯ»

ЧАСТИНА ПЕРША

Ubi Concordia, ibi Victoria – де згода там і перемога

Розділ перший «ДАВНЯ ІСТОРІЯ»

Вечоріло. Сонце опускалося низенько. Вітер нахиляв верби до води. Річка текла поміж берегів. І час від часу було чути квакання жаб. Ліс, що був неподалеку, здається вже готувався до сну. Планета все більше і більше поверталася до сонця іншим боком.

Стемніло. Вже місяць в повні, заступив на сторожу ночі.

По воді прокотилася хвиля. Русалка вийшла на берег.  При світлі місяця блистіли її зелені очі. Мокре волосся її звисало до пояса. Її нічна сорочка з білого сукна, була така довга, що русалка майже наступала на неї п’ятами. Русалка йшла в сторону лісу.

Зайшовши в ліс, вона зупинилася. Повившись навколо, вона посміхнулася. Перед русалкою виднілася стежина якою вона й попростувала. Ліс, здається, вітав її. Високі дерева відхилялися в сторону і місячне сяйво освітлювало їй дорогу. Колючі чагарники відступали від неї і не одна колючка не заділа її білого обличчя.

Річкова гостя була своя у цьому лісі.

Русалка зупинилася біля старого дуба. На дубі сиділа сова. Її очі вдивлялися в темряву. Помітивши, що хтось наближається до дуба вона промовила:

-    Хто йде!!!!!!

Але вгледівшись і впізнавши русалку, вона сказала:

-    А це ти русалко. Доброї ночі.

-    Так це я – відповіла русалка і додала – Доброї ночі тобі сово. Можна я пройду до лісовика?

-    Так, звісно – кивнула у відповідь головою сова.

І тут уважний читач помітить, що дуб, до якого підійшла русалка незвичайний. А дуб був з дверима.

Русалка підійшла до дверей й постукала по них тричі. Почувся скрегіт і двері відчинилися. Русалка переступила поріг і почала спускатися сходами вниз. Двері за русалкою зачинилися. Внизу було видно як мерехтить світло.

Ввійшовши до кімнати русалка побачила сивого дідуся, який читав за столом книгу. То був лісовик. Лісовик був зодягнений у зелену сорочку та чорні штани. Сорочка була підперезана червоним поясом. В нього були синюваті очі та сиві вуси. Русалка привіталася з лісовиком:

-    Доброї ночі, лісовику.

-    Доброї ночі, русалко – відповів лісовик.

-    Мені переказали гноми, що ти хотів мене бачити.

-    Так хотів в мене до тебе важлива розмова.

-    Я тебе уважно слухаю.

-    Сідай. Спочатку вип’ємо чаю. В ногах правди немає.

Русалка присіла на лавку біля столу, а лісовик почав заварювати чай. Вмить кімнату наповнили чарівні лісові аромати.

Неквапно наливши чаю в блюдце, лісовик простяг його русалці. Наливши чаю в інше блюдце він поставив його на столі біля себе. Ковтнувши трохи чаю лісовик промовив:

-    Смачний чай. Те що треба. 

Лісовик помовчав з хвильку і знову мовив:

-    Я тебе покликав, щоб повідати страшну новину. Біля нашого лісу було помічено Чорну Відьму.

-    Невже – злякано сказала русалка і навіть трохи зблідла.

-    Якщо бути точним то самої відьми не бачили, а на околиці лісу зайшли ось оце.

І з цими словами лісовик простягнув рукою трохи в ліво і клацнув пальцями. На стіні засвітилася досі негорівша чарівна лампа. І в самому кутку на підлозі лежав шматок чорної деревини. То був шматок відьомської мітли. Русалка зойкнула. Лісовик продовжив розмову:

-    Сьогодні зранку її знайшли мої помічники – гноми. Саме зараз вони обходять ліс, щоб бува відьми не навідалися в гості зненацька. Бо я якщо ж навідаються  то буде нам лихо.

Русалка сиділа похнюплена. Вона не багато чула про Чорних відьом, які жили в Чорному Лісі. Про них вона тільки й знала від батьків, що ті є страшні і несуть смерть. Тому вона вирішила розпитати про них у лісовика.

-    Лісовику, а хто вони такі Чорні відьми.

-    Краще б про них взагалі і не чути. Але ти вже доросла. Тому я тобі розповім.

І сівши зручніше в крісло, лісовик почав розповідь:

-    Багато років тому, коли тебе ще не було. Наш ліс жив собі тихенько своїм звичним життям. Ріс і примножувався. Нічого не віщувало біди. Але одного разу сталося таке, що вже ніхто з лісових мешканців не забуде. 

Я тоді ще був молодим лісовиком. Це був звичайнісінький сонячний день. В той день я як і завжди, нічого не підозрюючи, збирав трави на чай.

Уже й сонце зайшло за обрій. Й я вже почав повертатися додому. Раптом, десь на півдорозі, мені здалося, що щось десь гуркоче. Я вирішив що то грім і поспішив додому. Біля дуба я зустрів зайця. Очі його були перелякані. Вуха були притиснуті до голови. Сам він тремтів і зробився такий білий немов вже настала зима. Я запитав в нього, що сталося. Він відповів тремким голосом:

- Якісь створіння палять наш ліс, а все, що живе забирають з собою.

- Як вони виглядають – запитав я.

- Страшні жінки з темним волоссям, чорними очима, на мітлах і якісь дивні палки в руках.

- Чорні відьми – тільки зміг промовити я.

А далі все було в як в тумані. Дерева горіли. Звірі бігли. Птахи летіли. Я, гноми і твій дідусь, світла йому пам’ять, намагалися гасити пожежу. Мавки лікували поранених лісових мешканців. Від полум’я все було червоним навкруги. Скрізь було чути дикий регіт відьом. Тільки з першим промінням сонця відьми дременули від нас. Бо боялися вони сонця, як воду боїться їжак.

Наслідки нападу були невтішні. Пів лісу перетворилося на згарище, багато звірів задихнулися, деякі гноми були вбиті, багато звірів потрапило в полон до відьом. І скоріш за все відьми висмоктали з них кров, бо кров була їх основною їжею. Тієї ночі, гасивши пожежу, загинув і твій дідусь.