Розділ XIХ. Усвідомлення.

Сніданок був простий. Тост, фрукти, кава. Але між ними було стільки змісту, що кожен звук здавався надто гучним: дзенькіт ложки, шелест серветки, подих.

Емілія сиділа навпроти Марса, ловила себе на дивній думці, вона ніби знову вчилася просто дивитися. Не “перевіряти”. Не “зчитувати загрозу”. А просто — бачити.

Марс мовчав. Не тому, що не мав що сказати. А тому, що не поспішав. Він дав їй простір зібратися, як дають повітрю заповнити легені після довгого темряви вакууму.  Емілія зробила ковток й подивилась на нього прямо.

— Я зрозуміла одну річ.

Промовила вона тихо, неначе довго думала, перед тим чи варто сказати в голос. Марс підняв очі.

— Яку?

Вона зробила глибокий вдих так, ніби підбирала правильні слова, щоб сказати свою правду.

— Коли ти помер… 

Це слово застрягло в її серці, подих став рваним, але вона не відступила. 

— Я втратила не тільки тебе. Я втратила… себе. Ту, що вміла довіряти. Ту, що сміялась легко. Ту, що… не вміла тримати в кишені ніж. 

Марс не перебив. Лише його пальці трохи міцніше стиснули чашку.

— І тепер я розумію, що ти повернувся, а я ніби ще ні. Я тебе люблю, Марс. Але іноді…

Вона зробила паузу, важку, темну, задушливу.

— Іноді я ніби боюся свого щастя. Бо воно вже раз стало пасткою.

Марс поставив чашку. Повільно. Точно.

— Емі, послухай! Я не хочу, щоб ти повернулась колишньою. Я хочу, щоб ти була собою. Новою. І щоб я був поруч, коли ти це будуєш. 

Емілія всміхнулася ледь, але в очах відображалась серйозність, біль та туга. Вона знала що колишньою вона вже не буде. Невідворотність грані яку вона вже пройшла, змінила її на завжди. 

— А якщо я знову зірвуся? Якщо знову стану гострою?

Марс нахилився трохи вперед.

— Тоді я спитаю: це шипи чи біль? І якщо біль — я триматиму. А якщо шипи — я відступлю на крок і дам тобі простір. Але я не піду.

Емілія мовчала кілька секунд. Потім, ніби через внутрішній спротив, сказала:

— Я усвідомила ще одне. Ти не тільки мій чоловік. Ти… мій дім Марс.

Вимовити це було страшно. Бо дім — це те, що болить найбільше, коли руйнується. Марс встав. Обійшов стіл. Не поспішаючи. Підійшов до неї збоку, щоб вона могла бачити його рухи й не здригнутися.

— Можна? 

Тихо спитав він. Емілія кивнула. Марс обійняв її ззаду — не стискаючи. Ніби просто замикав коло, в якому безпечно. Її плечі опустилися. Вона видихнула.

— Я усвідомив теж кохана.

Прошепотів Марс у її волосся. Він тримав її щоб не відпустити, не втратити той зв'язок що завжди тримав їх разом. 

— Я думав, що захищаю тебе, коли роблю все без тебе. А насправді я залишив тебе саму з найстрашнішим — невідомістю.

Емілія стиснула його руку. Вона не відчувала силу, біль наповнив її свідомість. Перед очима стояла одна й та сама картина: домовина і дві чорні троянди. Вона на мить прикрила очі, роблячи глибокий вдих та видих. Нарешті втримавши емоції, вона сказала:

— Так! І я більше не хочу так. Якщо нас колись знову накриє темрява, ми йдемо через неї разом.

Марс поцілував її в скроню. Притиснувши її сильніше, ніби намагаючись забрати собі увесь той біль, який їй довелось пройти. 

— Разом, Емі!  

Повторив він. Емілія заплющила очі. І вперше за довгий час подумала не про те, як захищатися. А про те, як жити. Весна всередині справді поверталася. Вона відчула полегшення. Він приймає її таку як є, всю без масок, без ігор, саме її. В ній щось знову почало розквітати, неначе після холодної зими, знову прийшла весна. Вона повільно взяла його за руку, тихо прошепотів:

— Я вдячна тобі мій Марс. Йдемо снідати. 

Її гострі шипи в душі пустили пагони, це був  шанс що сад знову розквітне.

Вінстон сидів у добре оснащеній одиночній камері. Він дивився на стіну, на якій шматочком олівця був намальований її образ.

З надписом « Пробач». Він ніби вибачався подумки. Двері камери відчинились. Пролунав голос охоронця:

— Сміт на вихід, до тебе відвідувач! 

Вільям спокійно зробив все без спротиву. Він зайшов, до кабінету. За столом сидів Едвард.

— Ти хотів мене бачити, я прийшов. Кажи!

Холодно промовив він. Вільям подивився на нього спокійно, без натиску, чи влади, як раніше.

— Я хочу тебе попросити про допомогу.

Едвард підвівся, поклав руки в кишені.

— Це жарт? Ти замовив мого брата козел! Тепер ти просиш мене про допомогу?!

Вільям мовчав, він спокійно дивився прямо. Трохи помовчавши продовжив:

— Я не прошу, щоб ти мене вибачав, я не знімаю з себе відповідальність за свої дії. Я лише хочу виправити те, що не мав права чинити.

Вільям знайшовся в сухому кашлі, в кутку губ з'явилась кров. Він швидко відвернувся, щоб Едвард не зрозумів. Та від ока федерального агента не приховаєш жодної деталі. Едвард зробив крок ближче.