Розділ XVIII. Новий світанок.

Емілія відкрила очі, відчувши його плече спокійно видихнула. Він тут поруч з нею. То лише кошмар, він закінчився із новим світанком. Вона декілька хвилин дивилась на мирно сплячого Марса. Неначе вивчаючи кожний його вдих і видих, намагаючись впевнитись він живий.

Обережно встаючи відчула як щось тримає її руку. Вона різко повернулась, автоматично готова захищатись. На неї дивились ніжні очі Марса з посмішкою любові він тихо прошепотів:

— Не йди, побудь поруч будь ласка.

Емілія розслаблено видихнула. Ця звичка захищатись, вона проросла в її сутності, глибоко, точно, назавжди. Марс відчув, він ніжно обійняв її з заду.

— Емі, це я. Я тут, поруч.

Вона важко видихнула.

— Марс твоя незабудка тепер має шипи. Ти готовий з цим жити?

Вона впевнено, з незвичним для неї раніше холодом глянула на нього. Марс не відвів погляду. Він не злякався слова “шипи”. Навпаки — у його очах стало ще більше тихої поваги. Він обережно розвернув її до себе, але не притиснув. Просто тримав долонями її плечі так, ніби давав опору, а не власність.

— Готовий, Емі. Бо це не шипи. Це твій кордон. Твій досвід. Твоє “я вижила”.

Емілія мовчала. В її погляді було випробування: Скажи щось неправильно і я зникну назад в броню назавжди. Марс витримав.

— Я не хочу, щоб ти знову була беззахисною. Я хочу, щоб ти була собою. Навіть якщо це “собою” тепер гостріше.

Емілія вперше відчула, наскільки важка пауза між ними. Неначе прірва яка тепер жила в ній. Темна, холодна, різка. Настільки темна і важка, що їй здавалось Марс не витримає її зміни. 

— Я просто прошу одне: не колоти мене мовчанням. Колоти — можна. Але словами. Щоб я чув.

Емілія ковтнула. Її “нова” впевненість на мить здригнулася від того, що її справді чують.

— А якщо я не зможу одразу? Марс я інша, вже немає тієї Емі яку ти покохав. Ти сам це розумієш?

Марс підняв руку й ледь торкнувся її щоки — дуже обережно, як дозволу просив не разом, а кожною клітинкою.

— Тоді ми навчимось, жити знову. Ти — говорити, коли болить. Я — слухати і не тікатиму в тишу.  І ми, це жити разом, кохати, бути. Емі ми зможемо, дай нам шанс. 

Емілія опустила очі. В горлі встала хвиля, знайома й нова одночасно. Вона не хотіла плакати. Не зараз. Вона хотіла тримати себе. Але поруч із ним тримати себе було не обов’язком. Було вибором.

— Я боялась. Що ти повернешся і захочеш мене “колишню”. А її більше немає.

Марс похитав головою.

— Колишня — була ніжністю. А ти зараз — ніжність, яка навчилась тримати меч Емілія. І мені це навіть більше подобається.

Він усміхнувся ледь-ледь.

— Навіть спокійніше.

Емілія здивовано підняла брову.

— Спокійніше?

— Так. Бо я більше не один, хто може захистити наш світ.

Вона видихнула, вперше від ранку в її очах з’явилось щось тепле.

— Ти так говориш, ніби я твій союзник, тепер.

— Бо так і є.

Відповів Марс. Він нахилився і поцілував у скроню. Як оберіг. Як знак: я поруч, я не прошу більше, ніж ти можеш дати. Емілія заплющила очі на мить. Відчула його тепло. Дозволила собі одну маленьку слабкість, вона притиснулась до нього чолом.

— Добре. Тоді слухай. Якщо я раптом здригнусь або відсмикнусь. Не сприймай це як “я не хочу тебе”. Це просто тіло ще пам’ятає.

Марс кивнув.

— Я зрозумів. Я буду питати. І зупинятися та чекати. Стільки, скільки треба Емі.

Емілія усміхнулась кутиком губ, вперше по-справжньому.

— Тоді...

Вона зробила паузу, ніби збирала сміливість не в серці, а в диханні.  Тоді зроби каву, Марс. Просто побудь зі мною. Без планів. Без героїзму. Як чоловік, якого я… — вона ковтнула, — якого я впізнала душею.

Марс засміявся тихо, ледь.

— Наказ прийнято, кохана.

Сказав він з посмішкою і відступив на крок. 

— Але…

Він зупинився у дверях і повернувся.

— Емі?

— Мм?

— Твої шипи… 

Він подивився на неї з тією самою посмішкою любові.  Я їх не боюся. Я просто хочу знати, де вони, щоб не зробити тобі боляче.

Емілія кивнула.

— Добре. Я покажу.

І в цьому “я покажу” був їхній новий світанок. Емілія відчула полегшення. Він приймає її таку як є, всю без масок, без ігор, саме її. В ній щось знову почало розквітати, неначе після холодної зими, знову прийшла весна. Вона встала, повільно підійшла, взяла його за руку, тихо прошепотів:

— Я вдячна тобі мій Марс. Йдемо снідати.

Її гострі шипи в душі пустили пагони, це був  шанс що сад знову розквітне.