Розділ XVI. Шлях до життя.

Емілія стояла, не дихаючи. Вона боялася моргнути — бо раптом він розчиниться, як сон, як марево, як те, що мозок малює, коли вже не може витримати.

Марс зробив крок ближче. Повільно. Без різких рухів. Ніби боявся налякати її не словами, а самим фактом — я живий.

— Емі… — повторив він, і в голосі було стільки справжності, що вона відчула: це не галюцинація. Це не фантазія. Це той самий тембр, який її душа впізнавала ще зі школи, навіть коли вона робила вигляд, що їй байдуже.

Емілія зробила крок назустріч… і зупинилася.

Її погляд ковзнув по його обличчю, по плечах, по руках — швидко, як сканер. Ніби вона шукала рани. Ніби перевіряла, чи не запізно.

— Ти… — голос зламався на одному складі. — Як…

Марс підняв долоню. Не торкнувся. Просто показав: я тут, я не беру силою.

— Я знаю, що ти зараз не віриш, — сказав він тихо. — Я знаю, що це схоже на знущання. Але…

Вона різко вдихнула.

— Не “але”, — прошепотіла Емілія. Її очі блищали, але це вже не була істерика. Це була правда, яка прорвала бетон. — Марс… ти живий?

Марс кивнув. Повільно. Впевнено.

— Живий, — сказав він. — І я повернувся до тебе.

У Емілії підкосилися ноги — не від слабкості, від розриву напруги, яка тримала її весь цей час.

Марс встиг. Він підхопив її так, ніби робив це тисячу разів у своїх мріях. Обійняв міцно, але обережно. Не стискаючи. Не присвоюючи. Просто тримаючи.

Емілія вчепилася в нього руками, як у єдину реальність. Її пальці стискали тканину його сорочки, ніби перевіряли: ти не зникнеш. Вона вдихнула його запах — і від цього з грудей вирвався звук, схожий на плач і сміх одночасно.

— Я… — прошепотіла вона. — Я тебе поховала.

Марс закрив очі й притиснувся чолом до її волосся.

— Пробач, — сказав він тихо. — Я мусив. Інакше вони б дісталися до тебе.

Емілія різко відсахнулась на півкроку — не від нього, від слова “вони”.

— Хто? — прошепотіла вона. І в голосі знову прокинулась та нова Емілія — гостра. — Хто це зробив?

Марс подивився їй в очі.

— Ти вже знаєш, — сказав він. — Ти бачила розу.

Емілія ковтнула. Картинка в голові зібралася вдруге — тепер уже остаточно.

— Вільям, — прошепотіла вона.

Марс кивнув.

— Але Вільям вже не страшний, — сказав він тихо. — Бо ти…

Він торкнувся її щоки пальцем — ніжно, як обіцянкою.

— Ти вижила. І ти стала сильнішою.

Емілія не відвела погляду.

— Я стала пустою, — сказала вона. — Я пила, я курила, я…

Марс не дав їй закінчити. Він просто обійняв її ще раз — як відповідь.

— Ти стала живою, — прошепотів він. — Навіть якщо тобі здається інакше.

Ти просто вчилась дихати без мене. Це не злочин. Це біль.

Емілія стиснула губи. Її пальці затремтіли — і вона нарешті дозволила собі сказати найстрашніше:

— Я боялась, що більше ніколи… не відчую “дзинь”.

Марс ледь усміхнувся крізь втому.

— А він тут, — сказав він. — Прямо зараз.

Емілія притислась до нього і вперше за довгий час відчула: ніч не з’їдає її. Ніч береже.

На підлозі блищали уламки скла.

Віскі розлилося темною плямою — як стара темрява, що витекла і більше не тримається всередині.

Марс подивився на них.

— Завтра, — сказав він, — ми приберемо скло.

А сьогодні…

Він знову подивився їй в очі.

— Сьогодні просто будь зі мною.

Емілія кивнула — і в її погляді було те, що сильніше за будь-які слова.

— Я з тобою, — прошепотіла вона. — Або ти, або ніхто.

До ранку вони лежали обійнявшись, мовчки слухаючи дихання один одного. В Емілії боролись два почуття. Безмежне кохання і злість, що він не довірився їй. Під ранок вони нарешті заснули.

Емілія прокинулась, Марс ще спав, вона секунду дивилась на нього. Потім спустилась на кухню зробила каву, приготувала сніданок. Вона розуміла, що їм доводиться пройти цю важку розмову. Вона змінилась, вже не буде ніколи тієї Емі, яку він обрав.

Їй потрібні були відповіді. За рік, багато чого сталося.

Марс спустився до вітальні.

— Емі.

Покликав він її ніжно. Вона відповіла. Він увійшов. Вона стояла сптної до нього, біля виходу на терасу. В руках кава і сигарета.

— Сідай снідати Марс.

Спокійно, трохи холодно промовила не обертаючись.

Марс сів продовжуючи дивитись на неї. Вона додала:

— Є розмова, ми маємо дещо вирішити. Це важливо.

Марс спокійно відповів.

Марс ковтнув повітря, ніби зібрався з силами. Він не поспішав. Він знав: якщо зараз піде “виправдовуватись” — програє. Її не треба переконувати. Її треба почути.

— Добре, — сказав він тихо. — Кажи.

Емілія не обернулась. Дим повільно стікав у відкрите повітря тераси, ніби з неї виходило те, що вона не хотіла показувати.

— Ти… поховав мене разом із собою, — сказала вона рівно. —

Ти дав мені пройти через морг. Через труну. Через цей… пекельний тиждень.

І я не питаю “навіщо” як дитина. Я розумію логіку.

Вона зробила паузу, затягнулась і видихнула.

— Але я хочу знати, чому ти не довірився мені.

Марс повільно поклав виделку. Подивився на її спину, як на межу, яку не можна ламати.

— Я довіряю тобі, — сказав він. — Саме тому я не сказав.

Емілія різко повернула голову. Погляд — лезо.

— Не грай зі словами, Марс.

Він витримав її погляд. Не відвів.

— Це не гра, — відповів він тихо. — Це була безпека.

Вони стежили. Вони б шукали в тобі тріщину. Вони б тиснули. І ти б не збрехала. Ти не вмієш брехати. Ти — правда.

Емілія усміхнулась без радості.

— І тому ти вирішив зламати мене, щоб я “повірила” краще?

Марс здригнувся, ніби це слово боліло.

— Я не хотів, щоб ти проходила через це, — сказав він низько. —

Я хотів, щоб ти жила. І щоб він розслабився.

Емілія поставила чашку на підвіконня. Дуже обережно. Ніби інакше вона розіб’є її об стіну.