Розділ XV. Усвідомлення вибору

Емілія зайшла в хмарочос Dream World без страху. Страх — це розкіш для тих, кому є що втрачати. Вона вже втратила найдорожче що мала. Залишився тільки холодний розум і пам’ять, яка боліла зсередини. Вінстон зустрів її внизу чемно, майже офіційно — ніби вони просто домовились про робочий візит.

— Пані Шейн. Пан Вільям чекає. Він сказав, що має для вас важливу інформацію про Марса.

Емілія не моргнула.

— Ведіть.

Ліфт підняв їх на останній поверх. Коридор був занадто тихий. Скло, метал, запах грошей і контролю. Емілія відчула, як її стихія вмикається сама — без емоцій, без хаосу. Просто ясність. Двері кабінету відчинились. Вільям стояв біля вікна, руки в кишенях. Як завжди — ідеальний. Як завжди, занадто впевнений, що світ його слухається.

— Емі...

Сказав він м’яко, як чужа молитва, яка нічого не означала окрім відчуття його тріумфу.

— Дякую, що прийшла.

Емілія повільно оглянула кабінет. І тоді побачила картину. Чорна роза. З неї падали пелюстки — ніби темрява сама сипалась вниз. Від цього образу в грудях зробився короткий спазм. Не від страху. Від впізнання.

Чорні пелюстки. Пентхаус. Похорон. Троянди біля дому. Картинка склалася швидко, чисто, без сумнівів. Як пазл, який просто чекав останньої деталі. Емілія повільно перевела погляд на Вільяма. Взявши силу волі до рук, не подала виду, що вона зрозуміла. 

— Ви просили прийти через інформацію. Я слухаю.

Вільям підійшов ближче, але зупинився рівно там, де його джентльменство виглядало пристойно.

— Ти не маєш жити в невіданні. Марс загинув не випадково. Це було зроблено навмисно.

Емілія дивилась прямо. Вона не запитала “ким”. Вона вже знала.

— І що ви хочете від мене за цю правду? 

Спитала вона спокійно. Вільям усміхнувся ледь-ледь, як людина, що любить власну виставу.

— Я хочу, щоб ти перестала воювати зі світом одна Емі. Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною.

Тиша стала щільною. Емілія повільно кивнула. Ніби обдумувала. Ніби здавалася.

— Добре. 

Відповіла вона. Вільям на секунду онімів. Він не очікував “добре”. Він очікував сльози, крики, опір. А отримав — згоду.

— Але… 

Емілія підняла вказівний палець, тонко. 

— На моїх умовах.

Вільям усміхнувся ширше.

— Які?

Емілія нахилилася трохи вперед.

— Шлюбний контракт. Мій. Я хочу бути впевнена, що це не пастка. І я хочу, щоб ви підписали все без істерик і торгів. Якщо ви чесний — вам нема чого боятися.

Вільям не відвів погляду.

— Ти стала розумнішою, Емі. Це… збуджує.

Емілія навіть не здригнулася.

— Тоді зустрінемось завтра. Ресторан. Люди. Світло. Ви ж любите, коли все виглядає красиво.

Вільям кивнув.

— Завтра, Емі.  І ти побачиш, як я можу бути твоїм світом.

Емілія підвелася.

— А ви побачите, що я більше не чиясь річ. Я заслуговую на повагу!

І вийшла. Вінстон провів її поглядом і вперше за довгий час відчув неспокій. Бо в її очах не було жодного зламу чи невпевненості. Там була сила, тиха, спокійна. Вона манила до себе.

Наступного вечора Емілія прийшла в ресторан такою, що навіть повітря навколо затихло. Вона була красива не для нього. Вона була красива як вирок, загорнутий у шовк. Вільям вже чекав. Сидів, як король, який прийшов забрати своє.

— Ти… Емі. Ти неймовірна.

Емілія сіла навпроти й поклала на стіл папку.

— Мій контракт. 

Сказала вона. Вільям навіть не відкрив одразу. Він дивився на неї, як на перемогу.

— Ти зробила правильний вибір. 

Похітливо роздягаючи її очима прошепотів він. Емілія усміхнулась ледь-ледь.

— Підписуйте. Потім поговоримо.

Вільям нарешті відкрив. Пробігся очима по першій сторінці. Там було все правильно: формулювання, пункти, юридична мова. Він упізнав стиль — чітко, грамотно, професійно. Його его заспокоїлося. Він не дочитав до кінця. Бо був впевнений, він переміг.

— Де ставити підпис?  

Зверхньо спитав він.  Емілія показала ручкою. Вільям підписав першу сторінку. Потім другу. Потім останню. Не читаючи. Бо він вже переможець. Його очі палали полум'ям і передчуттям володіння нею. Тією, яку він так жадав отримати за будь-яку ціну. Емілія дивилась, як його підпис лягає на рядок і відчувала, як світ стає на місце. Вільям закрив папку й дістав коробочку з кільцем.

— Емі, нарешті ти належиш мені. Ти моя мрія, яку я так жадав отримати.

— Ваша мрія… 

Повторила Емілія тихо. І в її голосі було щось дивне. 

— Так.

Він узяв її руку. Надів кільце. І в цей самий момент, у віддзеркаленні вікна ресторану, Вільям раптом побачив силует. Чоловік. Плечі. Постава. Погляд. На секунду — Марс. Вільям завмер. Рука з кільцем застигла в повітрі. Силует зник миттєво, ніби його й не було.