Розділ ХІІ. Навчитись жити знову.

Емілія прокинулась зранку, подивилась на годинник, пів на восьму. Її тіло не слухалось голова гуділа. Вона набрала номер секретарки.

— Так Емілі.

— Карла відміни всі записи на неділю. Скажи я захворіла.

— Добре, як скажете Емілі.

— Якщо щось важливе, пиши на месенджер.

Емілі поклала слухалку. Подивилась на стелю, світ мав чорно-білий колір. Вона накрилась ковдрою з головою.  Вона розуміла, що час не лікує, він лише загоює рани, залишаючи рубці на серці. Їй не хотілось бачити світ. Вона хотіла зникнути. Раптом її з думок вирвав дзвінок. Вона роздратовано відкинула ковдру.

— Ну що від мене треба.

Нервово глянула на екран. Вільям.

— Ну от тебе тільки не вистачало!

Вона скинула виклик і вимкнула телефон. Повільно встала, пішла у вітальню.  Вперше в житті відкрила бар. Він був повний елітного алкоголю.

— В тебе завжди був гарний смак Марс.

Промовила вона в голос. Її погляд зупинився на пляшці елітного віскі. Вона не роздумуючи взяла її, пішла до кухні. Дістала склянку, кинувши в неї лід налила повну. Зробила декілька ковтків. Її мозок намагався втримати реальність. Вона вийшла у вітальню, увімкнула їх улюблену пісню. Трохи постоявши, одним ковтком випила й налила знову. В ній щось мінялось назавжди, швидко, болісно, безповоротно.

Емілія зірвалась з місця вибігла на двір. Йшов дощ, він лив, вона танцювала, крутилась навколо себе сміючись. Її сміх був схожий на істерику, безупину, ще і ще. Неначе хотіла витанцювати  увесь той біль, який з'їдав її з середини. Поки сили не покинули її. Вона впала на траву і закрила очі, світ зник. Через деякий Емілія прокинулась в спальні, вкрита теплою ковдрою. Навпроти сидів Едвард.

Жінка відкрила очі повільно. Тіло було важке, як камінь. У роті — гіркий присмак. У голові — білий шум. Вона не одразу згадала, де вона. Потім згадала й знову захотіла провалитися назад у темряву. Навпроти сидів Едвард. Спокійний. Зібраний. Ніби нічого не сталося. Ніби він не бачив, як її душу рве на клапті.

— Давно ти тут? 

Хрипло, намагаючись втримати реальність, спитала Емілія.

— Достатньо.

Срокійно відповів Едвард. Емілія спробувала сісти. Різко і пошкодувала. Біль вдарив у скроні. Едвард мовчки простягнув воду і дві таблетки.

— Ні!  Не хочу.

— Це не  про хочу чи не хочу.

Рівно відповів він. 

— Це твоє тіло. Воно має витримати.

І додав тихіше:

— А ти вчора хотіла, щоб не витримало.

Емілія стиснула губи. Її очі блиснули злістю — не на нього, на світ.

— Ти мене контролюєш,?! 

Гнівно запитала вона. Едвард навіть не моргнув.

— Я тебе тримаю, щоб ти не впала.

Впевнено сказав він. 

— Бо якщо ти впадеш то він виграє.

Емілія відвернулася до вікна. Дощ уже пройшов. На склі лишилися краплі, як сліди того, що нічого не минає без сліду.

— Я не хочу жити.

Мказала вона тихо. Її слова прозвучали настільки правдиво, що Едвард мимоволі стис кулаки.

— Не так.

Він посидів секунду в тиші, ніби зважував, яку правду можна сказати, а яку — ще ні.

— Я знаю. 

Сказав він нарешті. 

— Ти не хочеш жити без нього. Але ти будеш жити. Бо він цього хотів би.

Емілія різко повернула голову.

— Не вимовляй його імені так, ніби ти маєш право вирішувати!

Її гнів був настільки болючий, сильний, що здавалось він безмежний. Едвард кивнув. Прийняв удар, не відбиваючи.

— Добре. Тоді скажу інакше.

Він нахилився трохи ближче, не нависаючи:

— Ти вчора зробила одну важливу річ. Ти не померла. Це вже крок.

Емілія хотіла засміятися, але сміх не прийшов. Прийшли сльози, яких вона не планувала. Вони просто потекли, тихо, без звуку. Едвард не торкався. Він лише підсунув серветку.

— Я не буду тебе рятувати словами Емі. Я не вмію. Але я буду робити те, що вмію: тримати периметр, поки ти вчишся дихати.

Емілія витерла сльози злісно, ніби ненавиділа їх.

— Вільям дзвонив. 

Випалила вона раптом. 

— Я скинула. Я не хочу його бачити.

Едвард кивнув.

— Він прийде, це не кінець.

Емілія завмерла.

— Нехай.

Роздратовано проговорила вона. І в голосі з’явився лід. 

— Я теж готова до його пасток.

Едвард подивився на неї довго. І вперше за весь час у його очах промайнуло щось схоже на повагу.

— Оце вже ти. 

Емілія опустила погляд на свої руки. Вони тремтіли, але не від слабкості. Від трансформації.