Розділ ХІ. Випробування душі.

 Едвард перевірив пульс. Пульс в нормі. Він взяв каву відійшов до вікна. Ніч була довжиною в життя. Дзвінок. Едвард глянув на екран. Марс. Він підняв слухалку.

— Так.

— Що з Емі?

— Вона спить.

— Як пройшло?

— Важко, але все під контролем. Вона любить тебе.

Марс важко зітхнув, продовжив:

— Не залишай її, будь поруч.

— Я почув, до зв'язку.

Едвард поклав слухавку і глянув на Емілію. Вона спала. Він сів в крісло накрившись пледом, чергував. Вінстон завів машину, натиснув на газ. Набрав номер на дисплеї. Вільям відразу відповів.

— Які новини.

— Все спрацювало бос. Завтра поховання о другій годині, на головному цвинтарі.

— Добре, вільний.

Відрізав Вільям, протираючи стакан з віскі.

— Тепер ти моя Емілія. Ти завжди будеш моєю.

Він увімкнув телевізор і в програмі новин передали, що від нападу звірів загинув відомий редактор, та власник компанії  River Industries, Марс Мур.

Вільям ліниво, задоволено потягнувся.

— Ну от і все Марс, на цей раз ти програв.

Едвард не спав. Він сидів у кріслі так, ніби його тіло було просто інструментом, а увага — зброєю. У квартирі було тихо, але це була не тиша спокою. Це була тиша перед тим, як щось лусне. Емілія спала. Її обличчя було блідим, але рівним, ніби організм, нарешті виснаживши сльози, увімкнув аварійний режим: вижити до ранку.

Пальці її руки інколи стискали ковдру, неначе душа все одно шукала опори навіть уві сні. На тумбочці лежала її шпилька-незабудка. Єдина. Її. Жива. Едвард глянув на неї й ковтнув гіркоту. Вона має право мене ненавидіти. Але вона має вижити. Телефон завібрував раз — коротко, майже беззвучно. Едвард не здригнувся. Він просто перевів погляд. Повідомлення від невідомого номера. Вінстон.

“Завтра 14:00. Головний цвинтар. Він приїде.”

Едвард не відповів. Він і так знав. Він прибрав телефон, як прибирають лезо назад у чохол і повернувся поглядом до Емілії.

— Пробач.  

Прошепотів він. 

— Завтра буде найгірше. Але ти пройдеш.

У лісі Марс прокинувся від болю, який різав не тіло, а думки. Він лежав, дивився в стелю й відчував, як у ньому наростає щось темне, хижакувате. Не лють. Рішучість.

Лісник зайшов у кімнату і поставив поруч склянку води.

— Ти не помер. Значить, маєш що доробити.

Марс проковтнув воду і прошепотів:

— Завтра похорон.

Лісник не здивувався. Він просто кивнув.

— Значить, завтра ти помреш офіційно. А післязавтра воскреснеш для того, хто цього заслуговує.

Марс заплющив очі. Перед внутрішнім поглядом 

— Емілія. 

Її голос. Її — “я твоя вічність”. І тепер їй скажуть: його більше немає. Марс видихнув так, ніби ламав власні ребра зсередини.

— Я не витримаю, якщо вона повірить.

Лісник присів ближче.

— Вона не повірить повністю.

Сказав він тихо, несподівано м’яко.

— Бо душа не вірить у брехню так легко, як голова. Але вона буде кричати. І ти не почуєш. І це — твоє випробування, хлопче.

Марс стис кулак до болю в пальцях.

— Я витримаю.

Прошепотів він.

— Не “витримаєш”. Ти переживеш. І зробиш те, що маєш.

Емілія прокинулась ближче до ранку. Не від звуку. Від відчуття, що повітря в кімнаті стало іншим. Вона різко сіла на ліжку і одразу побачила Едварда.

— Ти досі тут.

Хрипло сказала вона. Едвард підвівся миттєво.

— Так. Я тут.

Емілія не плакала. Її очі були сухі, як після пожежі. Вона дивилася кудись крізь нього, крізь стіни.

— Це правда?

Запитала вона нарешті. Дуже тихо. 

— Він…?

Едвард не поспішав відповідати. Він розумів: якщо він зараз скаже зайве — вона зламається інакше. Не сльозами. Порожнечею.

— Сьогодні буде важкий день. І я хочу, щоб ти зробила одну річ.

Емілія повільно підняла на нього погляд.

— Яку?

Едвард говорив рівно, майже професійно:

— Ти будеш дихати. Ти будеш їсти. Ти будеш пити воду. І ти не залишишся одна ні на хвилину.

Емілія гірко усміхнулась кутиком губ.

— Ти думаєш, мені зараз є діло до їжі?

Едвард відповів коротко:

— Так. Бо якщо ти впадеш — він виграє.

Емілія завмерла.

— Хто?

Едвард не назвав ім’я. Він лише сказав: