Розділ X. Біль втрати

Марс ішов на звук, як ідуть не люди — як ідуть хижаки, коли в їхньому світі сталося щось неправильне. Ліхтар різав темряву вузьким променем, а ліс навколо здавався надто тихим. Ніби навіть дерева затамували подих. Спочатку він побачив слід. Зламану гілку, свіжу вм’ятину в землі, наче хтось тягнув важке. Потім — темну пляму на листі. І ще одну. І ще. Крок за кроком — червоні краплі ставали лінією. Лінією, яка вела його вперед, глибше, туди, де ліхтар уже не здавався світлом, а тільки слабкою ілюзією.

— Хто тут?

Прошепотів він, сам не знаючи, чи звертається до лісу, чи до того, хто сховався в ньому. І тоді він побачив її. Олениха лежала на боці, ніби впала й не встигла зрозуміти, що смерть теж може бути тихою. Очі були відкриті. У них ще трималося здивування. Марс завмер. Він не був сентиментальним. Але в цьому було щось занадто показове. Занадто штучного — зроблене.

Промінь ліхтаря ковзнув далі  і вдарився в землю, яку хтось недавно ворушив. Свіжа, темна, ще волога. Ніби ліс сам відкопав рану й не встиг її закрити. Марс зробив крок ближче. І в цю мить за спиною прозвучав голос. Низький. Тихий. Майже ввічливий.

— Вітання від Вільяма.

Марс не обернувся різко. Він лише напружився весь, як струна.

— Ти взяв його жінку, маєш за це платити.

Марс встиг лише вдихнути. Пролунало два постріли. Ліс здригнувся. Птахи зірвалися з гілок. Тиша розірвалась і знову злиплась, глуха й важка. Марс упав. Світло ліхтаря прокотилось по землі й згасло десь у траві. Небо над ним на мить стало далеким, чужим. Він намагався піднятися, але тіло не слухалося. У голові шуміло так, ніби море розбивалося об каміння. Єдине, що він зміг прошепотіти, перш ніж темрява накрила його по-справжньому:

— Емі…лія…

Коли лісник почув постріли, він не роздумував. Він пішов швидко, але без паніки — як людина, яка бачила війну і знає: паніка вбиває швидше за кулю. Він знайшов олениху першрю. Побачив зрушену землю зовсім свіжу. Він присів набравши в жменю понюхав — кров. Він прислухався, глухий стогін. 

— Хто тут?  

Голос його був грубий, низький. 

— Виходь.

У відповідь — тільки ніч. Лісник підняв ліхтар. Він побачив кінчик пальця. Пройшов ще кілька кроків Почав розкопувати. Перед його очима з'явилось лице  молодого чоловіка. Дорогий одяг тепер був просто тканиною. Кров — просто фактом. Лісник присів, торкнувся шиї, перевірив пульс. Живий.

— Чорт… 

Прошепотів він. Погляд пробігся на зрушену землю. І щось у цьому порядку — олениха, яма, постріли це вдарило по його інстинкту. Це не випадковість. Це повідомлення. Лісник не вагався. Земля піддавалася легко, надто легко, ніби її готували заздалегідь. Лісник різко видихнув.

— Хотіли закопати живцем… 

Сказав він сам до себе. 

— Суки…

Він повернувся до пораненого, підхопив його під плечі й потяг до себе, до дому, в тепло й світло. По дорозі Марс марив. Одне слово знову і знову, як молитва:

— Емілія… Емілія…

Лісник слухав  і все більше розумів: це не просто нічний злочин. Це чиясь війна. І цей чоловік — мішень. А значить, завтра темрява прийде знову.

Емілія прокинулась від сонячного світла, що заливало кімнату. Зрозуміла його немає поруч. Вона накинула халат і вийшла до вітальні. Навкруги стояла лякаюча тиша. Вона голосно гукнула. Ніхто не відповів. Вона швидко вийшла на двір, машини не було.

— Напевно поїхав до міста щось купувати.

Заспокоїла вона себе та десь глибоко в середині, відчувалось тремтіння. Пішла на кухню, зробила каву, приготувала сніданок. Вийшовши до бесідки, насолоджувалась ранком. Час проходив, тривога наростала, ні Марса, ні дзвінка, ні смс.  Вона вдягалась і взяла телефон. Перший номер, який вона набрала був Лір, вони разом працювали.

— Лір, це Емілія, Марс тобі не телефонував?

Лір спокійно відповів.

— Ні! Але не хвилюйтесь, в нас великий проект, йогой могли викликати на деякий час на роботу.

Серце Емілії трохи сповільнило темп. Вона повернулась до будинку. Вона зайшла в дім і зачинила двері тихіше, ніж зазвичай. Наче боялась, що гучний звук може підтвердити її страх. Поставила чашку на стіл і зупинилась. Подивилась на простір навколо — незабудки на підлозі, її сукня, складена акуратно і тиша, яка тепер вже не була ранковою. Вона була порожньою. Емілія зробила ще одну спробу: набрала Марса. Гудки. Один. Другий. Третій. Потім — автовідповідач.

Вона не скинула одразу. Вона слухала ці гудки до кінця, ніби чекала, що він просто зараз візьме слухавку й скаже своїм спокійним голосом: “Емі, я тут.” Не взяв. Емілія закрила очі на секунду. Професійна частина її мозку почала будувати логіку: може, зв’язок, може, в місті, може, робота. А інша частина — та, що вміла впізнавати, говорила коротко й без пояснень: щось не так. Телефон завібрував. Емілія здригнулася — не від звуку, а від надії. Вона схопила телефон. Невідомий номер. Коротке повідомлення. Надто коротке, щоб бути випадковим:

“Він мовчить не тому, що зайнятий.”

Емілія відчула, як всередині все стало крижаним. Вона не відповіла одразу. Стиснула телефон так, що пальці побіліли. Потім, дуже повільно, набрала: