Розділ VIII. Довгоочікуване щастя

Ранок прийшов не з шумом. Ранок прийшов з тишею — такою чистою, що Емілія на мить подумала: 

— Невже світ теж боїться злякати це щастя?

Вона прокинулась раніше будильника. Лежала з відкритими очима й слухала дім, як десь ледь гуде холодильник, як тихо дихає повітря в кімнаті, як у вікно повільно вливається світло. Її серце билося рівно, але під спокоєм жила іскра. Сьогодні. Нарешті. Емілія сіла на ліжку і торкнулася пальцем тонкої срібної шпильки-незабудки. Вона лежала на тумбочці, як оберіг. Маленька річ, яка важила більше, ніж будь-які слова. Тебе не треба переконувати. Тебе треба берегти. На пальці блиснуло кільце.

Емілія вдихнула  й усміхнулась сама собі, майже по-дитячому: невже це з нею? Вона, яка колись не вірила в казки. Телефон завібрував. Емілія глянула  і одразу відвернулася, ніби це була не вібрація, а мурашки на шкірі. Знову цей невідомий номер. Вона не відкрила. Не сьогодні.

Вона підвелася, зробила крок до дзеркала й подивилась на себе так, як дивляться перед великим рішенням: без масок. Не “ідеальна”. Жива.

— Я обрала тебе мій Марс. І сьогодні я щаслива.

Внизу в домі зашурхотіли кроки — приїхали дівчата, стиліст, метушня. Світ повертався в реальність. А Емілія ще секунду стояла в тиші — бо знала: ця секунда належить тільки їй. І саме в цю секунду з’явилося повідомлення від Марса. Коротко. Як завжди.

“Доброго ранку, моя наречена. Я чекаю тебе. І я справжній.”

Емілія заплющила очі. Вона не впізнала його очима. Впізнала внутрішньо — душею. Наче щось у ній давно чекало саме цього подиху. 

Марс прокинувся ще затемна. Сон не тримався в тілі, коли в ньому стільки життя. Він сидів на краю ліжка і дивився у вікно, поки небо міняло колір, ніби хтось дуже обережно розливав світло. Сьогодні. Він не говорив цього вголос. Не треба було. Слово й так стояло в кожній клітині, в кожному вдиху. Він  одягався повільно, як людина, яка боїться злякати власне щастя різким рухом. Білу сорочку застібнув до кінця. Потім подумав і розстібнув верхній ґудзик. Не для ефекту — щоб дихати. Чорний костюм ліг на плечі ідеально, але Марс не відчував тканину. Він відчував тільки одне: вона йде до мене.

На столі лежала коробочка. І поруч — маленька незабудка-шпилька її сестра, як пара друга. Він купив дві тоді, в салоні. Одну віддав їй. Другу залишив собі як доказ: це сталося насправді, а не в уяві. Марс узяв шпильку і поклав у внутрішню кишеню піджака, ближче до серця. Телефон коротко завібрував. Повідомлення від невідомого номера. Марс не відреагував. Він просто подивився на екран, як на бруд під нігтем.

“Свято любиш? Люби платити!».

Кров у нього стала холоднішою на секунду. Марс не відповів. Він вимкнув звук і поклав телефон обличчям вниз. Ніби відрізав тінь від ранку.

— Не сьогодні. Не в наш день.

Він вийшов з дому, сів у машину і поїхав туди, де на нього чекала церемонія. Дорога була порожня, місто ще не прокинулося і це було правильно: щастя не любить зайвих очей.

У залі вже метушилися люди: декоратори, координаторка, хтось поправляв тканину арки, хтось переставляв квіти. Все було біле, світле, чисте — як її тиша вранці.

— Добрий день, пане Мур.

Кинула координаторка, усміхаючись надто професійно. 

— У нас усе за планом.

Марс кивнув.

— Я хочу одну річ перевірити сам.

Він пройшов до місця біля вівтаря. Став там. Закрив очі на секунду і уявив: вона йде. Його руки тремтять, але він тримає себе. Її зелений погляд. Її світ який він чує, відчуває в повітрі душею. Марс відкрив очі. І в цю мить він зрозумів страшну й просту річ: найбільший страх не в тому, що щастя не станеться. А в тому, що хтось спробує вкрасти хоча б один його момент.

Він дістав телефон, набрав коротке повідомлення й відправив лише одній людині — тому, кому довіряв не словами, а діями.

“Сьогодні тримай периметр. Без паніки. Просто будь очима.”

Відповідь прийшла одразу:

“Прийняв.”

Марс видихнув зібрано, але без полегшення. Він підняв голову до світла, що падало на арку і прошепотів дуже тихо, так, ніби це була молитва без релігії:

— Дай мені тільки одне. Щоб вона дійшла до мене в спокої.

Літак вже наближався до міста. До посадки залишалось декілька хвилин. Вільям увімкнув телефон. На екрані висвітилось повідомлення від Вінстона. Він нервово набрав номер.

— В них через годину весілля.

Очі Вільяма спалахнули пекельним полум'ям.

— Як Вінстоне, чому я не знаю?!

— Ви були зайняті.

— Немає справ важливіше за неї!  Зрозумів?! Швидко мою машину до літака!

Вінстон кипів, звичний йому холод покинув його. В середині все горіло, картинки перед очима змінювались швидко.

— Компромат не спрацював. Вона обрала його. Його! Я не змирюсь, не віддам!

Світ зникав і з'являвся. Він закрив очі на хвилину, зібравши всі сили, відновив внутрішній спокій. Вінстон почув у трубці тишу — рівну, мертву. Таку, яка буває перед остаточним рішенням. Потім голос Вільяма став тихішим. І від того страшнішим.