Розділ VII. Присмак щастя.

Ранок був м’який. Такий, як буває після ночі, в якій тебе не брали — тебе берегли. Емілія прокинулась від теплого світла на повіках і відчуття, що поруч хтось дихає. Вона не відкривала очей одразу. Не хотіла злякати момент. Наче щастя було маленькою істотою, яка тікає, якщо різко рухатись. Рука Марса лежала на її талії як обіцянка. Вільна. Спокійна. Жива.

Емілія повільно повернула голову. Марс спав. І в цьому було щось майже незвичне. Сильні чоловіки рідко виглядають такими беззахисними, коли сплять. Ніби на мить відпускають броню й залишаються собою — простими, справжніми. Вона торкнулася його плеча пальцями легенько. Марс не прокинувся. Лише видихнув глибше і ледь сильніше притягнув її до себе. Емілія усміхнулася в подушку.

На тумбочці лежала коробочка з кільцем. Маленька, непристойно тиха для того, як голосно вона звучала в голові: наречена. Слово було смішним і серйозним одночасно. Емілія підвелася, накинула сорочку Марса на плечі  і відчула цей запах: чистий, теплий, чоловічий, без намагання володіти.

Вона пішла на кухню й поставила чайник. Не каву. Вперше за довгий час їй не потрібно було вмикати себе кофеїном — вона й так була жива. Коли чайник закипів, телефон тихо завібрував. Емілія глянула на екран  і усмішка на секунду завмерла.

Невідомий номер. Лише одне повідомлення:

“Солодко? Смакуй. Потім буде гірко.”

Емілія не здригнулась. Вона просто дивилась на екран рівно, як дивляться на щось, що не має права існувати у твоєму ранку. Вона перевела погляд на двері спальні. Марс спав. Емілія заблокувала телефон і поклала його екраном вниз. Не сьогодні. Сьогодні — присмак щастя. Вона налила чай у дві чашки.

І в цю мить Марс з’явився в дверях кухні, трохи розпатланий, сонний, справжній. Подивився на неї і в його очах було те, що Емілія впізнавала не очима, внутрішньо.

— Доброго ранку кохана.

Сказав він хрипло. Емілія підняла чашку.

— Доброго, наречений.

Марс усміхнувся. Підійшов ближче. Поцілував її в скроню, коротко, як підпис під словом “ми”.

— Я хочу показати тобі дещо сьогодні.

Ніжно прошепотів він. 

— Маленьке. Наше.

Емілія дивилась на нього своїми зеленими очима, відчуваючи, як він ніжно перебирає її довге хвилясте мідне волосся. Усі думку десь поділись. Вона встала навшпиньки і вперше в житті дозволила собі бути. Вона торкнулась його таких любих вуст ніжно, неначе боялась що він зникне, як сон. Марс притягнув її до себе, поцілував і напів шепотом промовив:

— Я справжній.

Посмішка на його лиці, саітла і сяюча, здавалась дивом.

— Але якщо ти мене спокушатимеш моя бажана наречена. То день ми продовжимо у ліжку. Май на увазі.  А сукні вже чекають коли їх обиратиме найкраща жінка у світі.

Емілія зашарілась від щирості коханого.  Він обійняв її і вони, як діти, як колись снідали разом, вирішуючи весільні справи.

Марс налив їй чаю, собі — кави, міцної, як його характер і поставив на стіл маленьку тарілку з тим, що знайшов у холодильнику, ніби в цьому теж було “ми”. Звичайний, тихий побут, який раптом став сакральним. Емілія сиділа в його сорочці, з чашкою в руках і ловила себе на дивній думці: вона завжди думала, що щастя — це велика подія. Насправді щастя, це коли тебе не стискають. Коли ти можеш просто бути.

— Отже.

Сказала вона, намагаючись звучати серйозно, але кутики губ її зрадницьки піднімалися.

— Сукні вже чекають. Це ти так м’яко керуєш моїм днем?

Марс підняв брову.

— Я? 

Він зробив вигляд, що ображений. 

— Я ж попередив: або сукні, або ліжко. Я просто чесний.

Емілія пирснула зі сміху й ледь не вдавилась чаєм.

— Шантажист.

— Наречений! Це різні юридичні статуси.

Емілія закинула голову й засміялася вже по-справжньому. Вперше за довгий час її сміх був легким, без захисту. Вони говорили про дрібниці: дата, список гостей, кого вона точно не хоче бачити, як зробити так, щоб церемонія була не для людей, а для них. Марс слухав уважно. Не перебивав. І кожного разу, коли вона казала “ні”, він приймав це як закон.

— Мені важливо.

Сказала Емілія, крутячи чашку в руках.

— щоб там не було цирку. Я не хочу вистави.

Марс кивнув.

— Не буде. Буде тиша. І ми.

Емілія на секунду завмерла. Знову те відчуття впізнання, без слів. Коли тебе бачать точніше, ніж ти себе сама інколи бачиш. Телефон на столі коротко завібрував. Емілія машинально глянула і рука її зупинилася на півдорозі. Екран світився холодно.

Невідомий номер. Марс помітив це одразу. Не екран, зміну в ній.

— Знову? 

Емілія кивнула, не відкриваючи повідомлення.

— Не зараз! 

Сказала вона твердо.

— Сьогодні я хочу бути щасливою.

Марс повільно простягнув руку й накрив її долоню своєю. Лише мить. Лише тепло.