Чорні Пелюстки

Розділ ІІІ. Суперники.

Емілія повернулась додому із дивним відчуттям всередині. Образ стояв перед очима. Його образ.

— Він не йде з думок. Я хочу знову його бачити. Невже я закохалась? Чи завжди знала, що обираю його?

Її думки не давали їй спокою. Вона зробила горнятко міцної кави, сіла на улюблене місце на задньому дворі будинку. Її телефон завібрував, висвітилось сповіщення на месенджері.

Вона миттєво схопила телефон до рук. На екрані висвітилось ім'я. Посмішка зникла. Це було повідомлення секретаря про запис з роботи на дев'яту ранку. Емілія важко зітхнула, дивлячись прямо перед собою. Кава пахла гірко й правильно. Як спогад. Емілія зробила ковток і на секунду стало легше. Ніби думки посунулися в ряд, дали місце повітрю. Не допомогло.

У голові знову спалахнуло те саме: коридор школи, холод металу під пальцями, два різні погляди, які торкались її по-різному. Один — як лезо під шкірою. Інший — як тиша, що тримає. Емілія стиснула горнятко міцніше, ніби могла через тепло кераміки повернути собі контроль.

— Це просто ностальгія, збертсь Емілія. Просто вечір. Просто музика.

Але тіло не вміло брехати так легко, як розум. Вона відкрила месенджер ще раз, ніби очікувала побачити інше ім’я. Його ім'я. Нічого. Тиша на екрані була майже образливою. Емілія провела пальцем по краю телефону і зупинилася. Довго дивилась на кнопку пошуку контактів. Ніби на спусковий гачок.

— Ні.

Прошепотіла вона, сама собі.

— Не зараз. Не так.

Вона відклала телефон, зробила ще один ковток кави і саме в цю мить в повітрі з’явився ледь відчутний запах: мокрий камінь після дощу. Емілія різко підняла голову. Дворик був порожній. Тихий. Нічний. Ліхтар біля хвіртки світив ледь-ледь. Ніхто не ходив. Але на білому столі поруч із горнятком лежала пелюстка. Темна. Майже чорна. Емілія завмерла. Серце зробило один зайвий удар. Звідки вона тут з'явилась? Вона подивилась на руки чи не вона сама принесла її, не помітивши. Абсурд. Подивилась на небо, там не було ні вітру, ні квітів.

Пелюстка лежала так, ніби її поклали. Емілія повільно торкнулася її пальцем. Холод. Сухість. І відчуття чужої присутності. Телефон завібрував знову. Емілія здригнулася і схопила його швидше, ніж хотіла. На екрані нове повідомлення. Невідомий контакт. Без фото. Без статусу. Лише одна фраза:

“Не пий каву пізно. Ти потім не спиш.”

Емілія зблідла. Не від страху. Від того, що це було надто влучно. Надто “ добре знає”. Вона набрала відповідь:

— Хто ти?

Зупинилась. Стерла. Набрала знову. Надіслала.

— Звідки ти знаєш?

Відповідь прийшла одразу, ніби її чекали:

— Я пам’ятаю твої звички.

Емілія відклала телефон. Подивилась перед собою в темряву так, ніби темрява могла відповісти.

— Добре.

Прошепотіла вона в ніч.

— Починаймо.

І тоді в тиші заднього двору раптом чітко відчулась простіша правда. Після сьогоднішньої зустрічі їх стало не двоє. Їх стало троє. Бо щось уже зайшло в її життя і вийти не збиралось.

Ранок як завжди прийшов швидко і не очікувано. Емілія вийшла із душу, поспішаючи зібралась. Взявши сумку, швидко вийшла на двір. Декілька хвилин і її машина вже мчала по шосе до офісу. Вона привіталась з секретаркою і увійшла до кабінету. Сівши за стіл, очікувала на пацієнта. Через хвилину на її лиці з'явився подив.

— Вільям? Що ти тут робиш?

Чоловік посміхнувся.

— І вам доброго ранку лікарю. Я вирішив записатись до вас на сеанс терапії.

Емілія опустилась на спинку крісла і посміхнулась.

— Якщо у вас є проблеми, ми можемо з вами про це поговорити.

Він підійшов до столу і сів поруч на зручний шкіряний диван.

— В мене дуже велика проблема лікарь Емілія. Допоможете?

Емілія одягла окуляри і уважно глянула на Вільяма.

— А якщо серйозно?

— Серйозніше нікуди. Відповів він не зводячи погляду.

Емілія не відвела очей. Вона дозволила паузі стати довшою, ніж це було зручно. Нехай він перший зламається, якщо прийшов грати.

— Вільям.