Розділ ІІ. Зустріч однокласників.

Після випускного вечора, друзі роз'їхались по коледжам де мали продовжувати навчання. Марс вступив на редактора. Вільям на маркетинг. Емілія обожнювала психологію. Вирішила навчатись на психолога. Час за навчанням пролітав день за днем непомітно. Емілія повернулась до дому втомлена, після захисту диплому. Кинувши речі на диван у вітальні, вона швидко зробила стакан свіжого фрешу. Вийшовши на задній двір будинку, який вона орендувала, сіла в крісло, закривши очі. Втома змішалась з радістю.

— Нарешті я досягла своєї першої маленької мрії.

Відпускаючи потроху думки, втома повільно спадала. Телефон на столику завібрував. Дівчина простягла руку, тапнувши на екрані.

— Смс, дивно. Мені давно не відправляли звичайних смссок. Може якась розсилка.

Вона поспіхом взяла телефон.

—Школа запрошує на зустріч випускників.

Емілія неначе прокинулась.

— Пройшло п'ять років, як швидко вони пролетіли.

Емілія повільно провела пальцем по екрану, ніби боялася, що повідомлення зникне, якщо вона моргне. Відкрила в швидко  пробігла очима по екрану. Дата, адреса, час. Звичайний текст. Але всередині щось тихо стислось.

П’ять років, як один день. Вона раптом відчула себе тією самою дівчиною з галявини — з книжкою в руках, з незабудкою у волоссі й з відчуттям, що дитинство закінчується не в день випускного, а в одну конкретну мить, яку ти потім носиш у собі, як тонкий поріз. Вона зробила ковток фрешу. Солодко, ледь кислинка відчутно привела її до тями. Життя навчило її любити такі прості смаки, заземлюватися, коли думки тягне вглиб.

— Зустріч однокласників значить.

Повторила вона вголос, ніби пробувала слова на язик. 

— Марс. Вільям…

Ім’я Вільяма прозвучало всередині дивно, як щось, що давно мало б стати порожнім, але не стало. Вона відклала телефон. Спробувала повернутися в тишу, у втому після захисту, у свою маленьку перемогу. Не вийшло. Телефон знову завібрував. Раз. Другий. Третій.

— Та що таке?

Емілія нахмурилась і взяла його. Цього разу — не смс. Невідомий номер. Дзвінок. Вона завмерла на секунду, відчуваючи, як у тиші заднього двору згустилося повітря. Ніби хтось стояв за її спиною, дуже близько, лякаюче.  Емілія натиснула “прийняти” і піднесла телефон до вуха.

— Алло?

У відповідь — тиша. Довга. Лякаючи холодна. І лише на дні цієї тиші  звук, який вона не могла зрозуміти.  Емілія відсунула телефон від вуха, подивилась на екран. Дзвінок ще тривав.

— Хто це? 

Тихо спитала вона вже вдруге. Тиша. А потім — короткий видих, ніби хтось посміхнувся по той бік. І ледь чутно прозвучало одне слово, наче сказане не голосом, а спогадом:

— Прийди.

Зв’язок обірвався. Емілія сиділа нерухомо. Серце билося рівно, але десь глибше, під ребрами, прокинулося те саме давнє відчуття: 

— Як в дитинстві вже не буде.

Вона повільно підняла очі на стіл. Поруч зі склянкою, з дерева впало щось темне. Пелюстка. Майже чорна. Емілія довго стояла з телефоном у руках, поки екран не згас. А потім повільно підняла чорну пелюстку зі столу. Вона була суха, майже мертва, і від неї ледь тягнуло тим самим запахом, який вона колись відчула на галявині: мокрим камінням після дощу.

— Дурниці!

Промовила вона, але голос прозвучав без переконання. Вона піднялася, зайшла в дім і пройшлася кімнатою, ніби шукаючи логіку між предметами: диплом на столі, ключі, сумка, тиша. Життя було нормальним. Правильним. Її власним. Тільки пелюстка в пальцях була чужою. Емілія піднесла її до світла. І на секунду їй здалося, що темрява на пелюстці рухається — як чорнило у воді. Вона відпустила її. Пелюстка впала в раковину й розсипалася тонким пилом, ніби не хотіла, щоб її зберігали.

— Добре.

Сказала Емілія вже голосніше. 

— Добре. Я прийду.

День зустрічі однокласників настав занадто швидко. Ніби час п’ять років стояв осторонь, а тепер раптом згадав про неї й штовхнув у спину. Емілія вдяглась просто. Без демонстрації. Без “дивіться, ким я стала”. Вона любила тишу, ніколи не жила на показ. Лише чиста впевненість і легкий парфум, холоднуватий, як повітря перед грозою. Поки вона їхала, місто за вікном змішувалося зі спогадами. Ось зупинка, де вони колись сміялися. Ось перехрестя, де Вільям говорив дурниці з блиском в очах. Ось алея, де Марс уперше дивився на неї не як на друга. Емілія зупинила думку на цьому  і одразу відпустила. Не зараз.

Школа зустріла її світлом у вікнах і дивним відчуттям, ніби вона приходить не на вечір, а на суд. У коридорі пахло мийним засобом і ледь-ледь пилом старих книжок. Як завжди. На дверях актової зали висів плакат:

“Зустріч випускників. Ласкаво просимо!”

І все було нормально, аж до тієї миті, коли вона взялася за ручку дверей. Метал під пальцями був холодніший, ніж мав би бути. Емілія різко вдихнула  і в цю секунду почула за спиною:

— Емі?

Так, ніби її ім’я тільки зараз йому дозволили вимовити. Вона не повернулася одразу. Спершу стиснула пальці на ручці. Раптом зрозуміла: от зараз, за секунду, минуле стане живим.

— Емілія!

Повторив голос, тепер ближче.

— Ти прийшла.

Вона повільно обернулася. І побачила…  Перед нею стояв високий статний молодий чоловік в ідеально виправленому костюмі темно-сірого кольору. Його волосся було ідеально укладене, гладко зачісане назад. Його сірі, глибоко посаджені очі ідеально гармоніювали з його галстуком.

— Вільям?!

Її здивування  не можна було приховати. З іншого боку коридору пролунав голос.

— Так, це він.

Емілія обернулась і побачила    іншого чоловіка, тако ж статного і широкоплечого, через його білу рубашку було видно кожний мускул на його тілі. Він наближався впевненою ходою, тримаючи в руках піджак від костюму. Його чорне як ніч волосся і великі, гарні як синє небо очі, дивились на неї. Єдине що залишилось незмінним, це ростібнуті перші гудзики на сорочці.  Емілія випалила:

— Марс?! Невже це ти? Хлопці вас не впізнати.

Вільям усміхнувся так, ніби ця фраза — “вас не впізнати”  була його улюбленою музикою.