Розділ І. Друзі.

Ранок починався як зазвичай. В школі голосно,  всі поспішали на перший урок.  Вільям з іскрою в очах, подивився на друзів.

— Може прогуляємо, така гарна погода.

Марс вже було хотів підтримати ідею Вільяма, як зліва пролунав суворий дівочий голос.

— Геть здуріли, хлопці?! Випускний клас, що весна вивітрила думки? Екзамени не за горами, якщо що!

Емілія впевнено зробила крок вперед і командним тоном додала:

— Швидко на уроки, хто перший, того поцілую.

Хлопці переглянувшись між собою, швидко побігли до класу. Емілія зайшла останньою. Вона завжди заходила так, ніби світ мав поступитися. Кинула погляд на Вільяма, тоді на Марса — в цьому погляді було рівно стільки влади, щоб обидва одразу згадали, що сперечатися з нею — як сперечатися зі стихією, можна, але марно. Вільям, уже сидячи, нахилився до Марса і шепнув:

— Поцілую… чуєш? Я ж казав, що погода сьогодні особлива.

Марс хмикнув, але очей від Емілії не відвів. Вона витягла з сумки зошит, розклала ручки рівно по лінійці. Тільки тоді озирнулася через плече, ніби відчувала їхні погляди так само фізично, як дотик.

— Що? — кинула спокійно. — Дивитися можна. Мріяти — ні.

У класі хтось засміявся, вчителька грюкнула журналом об стіл, і шум стих так швидко, ніби хтось викинув звук.

— Доброго ранку, одинадцятий. Сьогодні не урок, а репетиція вашого майбутнього. І я дуже хочу, щоб ви не зганьбилися.

Промовила вона, не підозрюючи, що для трьох людей у цьому класі “майбутнє” вже давно почалось, тихо, непомітно.  Вільям повів пальцями по краю парти, ніби відлічував секунди. Марс уперше за ранок не посміхнувся. А Емілія. Емілія на мить завмерла, бо в повітрі раптом запахло чимось дивним, мокрим камінням після дощу. Неначе надворі не весна, а інша погода. Інший світ. Вона моргнула, запах зник.

Час за навчанням, пролітав день за днем. Друзі навчались, готуючись до випускних іспитів. Вільям сидячи на м'якій траві посеред галявини, не чув ні слова з того, що читала Емілія.  Він роздивлявся її як  прекрасну квітку, яка його манила як метелика світло. Марс тихо підійшов  і голосно розсміявся:

— Він тебе геть не слухає. Він спить.

Вони голосно засміялись у трьох. Емілія зробила серйозний вигляд.

— Хлопці ну скільки разів я читатиму одне й теж, як пластинка, що зламалась.

Вони знову засміялись. Марс повернувся до дівчини і обережно поклав квітку незабудки в її волосся. Зібравши всю мужність випалив:

— Емілія, ти не пластинка, тим паче не зламана. Ти найпрекрасніша  квітка на цій галявині.

Емілія зашарілась. В цей самий час, в очах Вільяма щось змінилось. Емілія торкнулася незабудки пальцями обережно, ніби боялася злякати її. Усміхнулась, не дивлячись на Марса прямо, і видихнула:

— Ти… дурний.

Але “дурний” у неї прозвучало так, як звучить “мій”. Марс тихо усміхнувся. Він не додав нічого, щоб не зіпсувати момент словами. Просто залишився поруч, як стоять поруч ті, хто не грає. Вільям теж усміхався. На секунду. А потім — ніби хтось загасив у ньому світло й запалив інше. Його погляд став рівним, дуже тихим, чужим. Наче він раптом перестав бути хлопцем на галявині й став кимось, хто дивиться на сцену зверху — холодно, точно, без участі. Емілія відчула це спиною. Вона повернула голову, зустріла його очі.

— Вільям? — м’яко спитала, все ще з усмішкою, яка поволі танула.

Вільям подивився на незабудку в її волоссі так, ніби це була не квітка. Ніби це був знак.

— Красиво!

Сказав він, холодно, тихо, стримано. 

— Тобі пасує.

І додав після паузи, надто спокійно для їхнього сміху:

— От тільки квіти слабкі, їх легко зламати.

Марс насторожився одразу. Він відчув зміну не головою, а шкірою. Зміни в голосі. В диханні. В тоні.

— Ти що, перегрівся? 

Спробував пожартувати Марс, але жарт вийшов кривим. Вільям повів плечем, ніби скидав невидиму пилинку. І знов усміхнувся та тепер уже по-іншому. Так, як усміхаються дорослі, коли знають щось, чого не знають діти.

— Та ні. Все нормально. Просто...

Він пробіг поглядом по Емілії, затримався на її губах на півсекунди довше, ніж дозволяє дружба. 

— Просто я подумав, що ми всі дуже любимо казки.

Емілія стиснула книжку сильніше.

— Я не люблю казки.

Спокійно, різко сказала вона. 

— Я люблю правду.

— Тоді тобі буде цікаво дізнатись, що світ її не любить. Тобі буде важко з твоєю правдою.

І от в цю мить з дерев над галявиною повільно впала пелюстка. Майже чорна. Вона закрутилася в повітрі, як маленький попіл і впала Емілії на сторінку — рівно на слово “кохання”. Марс першим потягнувся прибрати її з книги, але пелюстка ніби розсипалася під пальцями в тонкий пил. Тиша стала густою.

— Це що за… — почав Марс.

— Вітер, — сказав Вільям і встав. — Просто вітер.