5

Весільне торжество в розпалі і я намагаючись не привертати зайвої уваги непомітно вислизаю на вулицю. Хочеться на свіжому повітрі хоч трохи прийти до тями. Витягую сигарету, прикурюю і після першої затяжки раптом чую «Привіт!». Оглядаюся і бачу за кілька кроків позаду себе Лисичку. Жінка стоїть і уважно дивиться на мене. Ніздрі лоскоче знайомий аромат парфумів, що колись доводив мене до шаленства.

– Привіт! – відповідаю я. – Маєш гарний вигляд.

– Перестань, – посміхається вона. – Ти ніколи не вмів лестити, то нащо це тепер робити?

– Може просто тому що скучив за тобою, – кажу я все ще не в силі повірити в те що маю змогу поговорити з жінкою. – Пройдемося трохи?

Вона приймає мою пропозицію і ми неспішно прямуємо нічною вулицею як неодноразово робили це багато років тому. Вже через півкварталу починаю ділитися своїми враженнями про сьогоднішнє весілля, щасливих молодят і наш імпровізований виступ. Обоє сходимося на тому, що «чорні очка» у нас вийшли на диво непогано. Виконанню пісні не завадило навіть тривала перерва в музикуванні і відсутність хоч одної репетиції.

Потім я зупиняюся і тихо кажу:

– Вибач мені?

– За що? – щиро дивується Лисичка. – Якщо ти маєш на увазі те що трапилося в юності, то я не менше твого тоді винувата була. Погарячкувала, не зуміла стримати свої емоцій і в результаті наробила багато дурниць. Навіть не дала тобі шансу все пояснити і хоча б вибачитися. Гонористо вирішила, що раз ти найшов мені заміну, то я теж зможу обійтися без тебе. В результаті ми обоє втратили одне одного. Коли ти пішов в армію я не придумала нічого кращого як вискочити заміж. Захотілося зникнути з цього міста і забути все що тут зі мною відбувалося. Наївна, думала що таким чином мені вдасться розпочати життя з чистого аркуша.

– І як вдалося? – обережно цікавлюся я.

– До певної міри так, – гірко зітхає жінка. – Сімейне життя займає чимало сил та часу і віддаватися спогадам минулого практично ніколи. Та тепер я вдова у якої двоє повнолітніх дітей, що живуть своїм життям. І скажу відверто події юності все частіше й частіше навідуються в мої сновидіння. Коли ж Мирко подзвонив і запросив на це весілля, та ще сказав що й ви всі будете, я зраділа мов мала дитина.

– Чого ж ти не давалася чути весь цей час? – мимоволі виривається у мене.

– Спершу не могла, бо чоловік був дуже ревнивий, а потім не хотіла бентежити тебе своєю допитливістю. Я ж досі гадки не маю як складалося твоє особисте життя за всі ці роки.

– То може завтра сходимо в якусь кав’ярню і я тобі про все розповім? – несподівано навіть для самого себе пропоную я.

– Запрошуєш на побачення? – запитує Лисичка і лукаво зиркає мені у вічі. – Якщо маєш час і бажання то я згідна. Але зараз давай повернемося на весілля, бо друзі не зрозуміють нашої такої тривалої відсутності.

І ми повертаємося в ресторан. В душі у мене панує дивовижна приємність і легкість. Завтра, вже завтра я зможу відверто та щиро поговорити з жінкою, котру кохаю по сьогоднішній день. Я зізнаюся їй про те як скучав і тужив за нею всі ці роки. Попрохаю вибачення за ту дурість, що вчинив в далекій юності. Розповім про свою одинокість, котра дошкуляє мені все більше та болячіше. А ще прямо запитаю, чи не хотіла б вона хоч тепер спробувати поєднати назавше наші долі. Найшвидше вона пошле мене під три чорти, але маленька іскорка надії все ж жевріє у моїй душі.

Та все це буде вже завтра. А сьогодні у мене непереборне бажання ще хоч раз взяти до рук свого саксофона і разом зі старими друзями знову вшкварити для молодят та їхніх гостей нашу коронну пісню «Чорні очка, як терен».