2

В найближчу суботу, на світанку, я почав збиратися в дорогу. Світлана було спробувала натякнути, що й сама не проти скласти мені компанію, та один мій суровий погляд змусив замовкнути її на півслові. Набурмосена жінка допомогла мені скласти все необхідне для поїздки і перервала свою мовчанку тільки тоді коли я витягнув з шафи подовгастий футляр обшитий потертим від часу дерматином. Відкривши його дістаю інструмент котрий зі мною все моє життя.

– Це що таке? – запитує Світлана і очі в неї округлюються від здивування.

– Саксофон, – коротко кидаю я без будь-яких подальших пояснень.

Історія цього інструмента овіяна легендами. За розповідями мами саксофон мій майбутній батько привіз з армії, де служив у військовому оркестрі. Повернувшись до цивільного життя тато чомусь відійшов від професійної музики, хоча вдома, для компанії друзів та родичів частенько і доволі непогано грав. Мабуть ритми цього інструмента увійшли в мою кров ще до народження, бо вже немовлям я тягнувся до нього з особливою пристрастю. Розказували, що не було для мене кращої іграшки як батьків саксофон, клапанами якого я міг бавитися годинами.

Швидко складаю інструмент, беру в губи мундштук, один мій подих і знайома мелодія заповнює атмосферу квартири. Старий друг звучить так само душевно і чуттєво як в роки мого дитинства та юності. Наче не минуло вже стільки часу і не пролежав він без діла більше десятиліття. Та віддаватися меланхолії ніколи, тож швидко розбираю сакса, вкладаю його в футляр, цілую на прощання очманілу Світлану і вскочивши в машину вирушаю в подорож. Вже в дорозі спогади минулого знову закрадаються в мою свідомість. Та шлях у мене неблизький тож чому б ще раз не повернутися в ту далеку пору?

Мої юнацькі роки були ох які непрості, бурхливі і… мистецькі. Маючи вдома такий чудовий інструмент як саксофон і батька-наставник, я не міг залишитися байдужим до музики. Перші несміливі спроби видути хоч якийсь звук зрештою привели до того, що вже в підлітковому віці я міг зіграти будь-яку мелодію. Може і не як справжній професіонал, однак багатьом моя гра подобалося, а найголовніше я сам отримував від цього зайняття неймовірне задоволення та насолоду.

Під враженням від моїх «талантів саксофоніста» батьки Мирка, які частенько бували у нас в гостях, вирішили і своєму сину прищепити любов до мистецтва. Зробили це вони в доволі передбачуваний спосіб, записали його на позакласні навчання в музичній школі. Ще й вибрали такий непростий предмет як гра на скрипці. Чому саме цьому серйозному інструменту вони віддали перевагу я й гадки не маю, та друг все-таки володів певними здібностями до музикування, хоча спершу й не горів особливими бажаннями ним займатися.

Тут вже свої п’ять копійок вставив я. Наслухавшись нарікань приятеля на безглуздість батьківської ідеї взяв та й спровокував його на незвичне парі. Умови були прості, якщо за рік друг навчиться добре грати на скрипці я віддам йому свій новенький мобільник, присланий батьком з далекої Португалії, а якщо ні то він має виконати любе моє завдання. Чомусь тоді у мене було глибоке переконання, що Миркові нізащо не вдасться приручити нелюбиму ним скрипку. Хоча від такого виклику він звісно ж відмовитися не міг.

Я фатально помилявся, мій приятель виграв парі. Щоб перевірити його майстерність скрипаля ми вирішили влаштувати хуліганський бенефіс. Вивчили разом одну популярну мелодію і на шкільній лінійці вийшли та вшкварили я на саксі, а він на скрипці. Що тоді творилося з учнями та вчителями і не передати звичайними словами. Коли ж гамір трохи вгамувався і всі більш-менш прийшли до тями, ми отримали першу і єдину похвалу від завуча за свої музичні здібності і водночас, напевне вже мільйонне, зауваження щодо негідної поведінки в храмі наук.

Перший гучний успіх наштовхнув Мирка на шалену ідею. Він запропонував створити музичний гурт і почати виступати ним на всіляких розважальних акціях нашого містечка. На моє скептичне зауваження, що з одного саксофона та скрипки ми будемо не гуртом, а лиш одним посміховиськом друг запевнив, що все добре продумав і у нього вже є ще один бажаючий підтримати цей план. Так я познайомився з Романичем. З цим хлопцем Мирко заприязнився в музичній школі де він вчився грати на фортепіано, однак вдома віддавав перевагу старенькому синтезатору.

Вже перші репетиції наочно продемонстрували, що разом грати у нас виходить непогано, однак назвати це музичним гуртом було неможливо. Нам бракувало вокалу, хорошого голосу котрий би міг співати, перетворюючи безсловесні інструментовки на повноцінні пісні. Ні до чого такого ні у одного з нас талантів не було. Ідеї Мирка здавалося настав повний кирдик, та тут на допомогу прийшов Романич. Він раптом пригадав, що одна з його троюрідних сестер теж колись ходила в музичну школу і навчали там її саме вокалу. Так у нашій компанії з’явилася Лисичка. Взагалі-то дівчина мала ім’я Людмила, та через руде волосся ми пестливо називали її Лисичою. З приходом цієї вокалістки наші гурт був остаточно сформований.

Ми тоді були молоді, до певної міри наївні і вже точно неабияк самовпевнені та амбітні. Загорівшись ідеєю віддавалися їй сповна. Забувши про втому весь свій вільний час присвячували репетиціям. Збиралися кожного вечора в гаражі Миркового батька і грали, грали, грали… І досі пам’ятаю як бувало затерпали губи від мундштука саксофона коли потім приходив додому. Та витрачені зусилля і години на музикування незабаром дали свій результат. З кожним днем у нас виходило все краще й досконаліше. Наші композиції, без перебільшення, почали звучати так ніби їх виконували не жевжики-підлітки, а якісь дорослі професійні музиканти.