ЧорнІ Очка, Як Терен…

1

Телефонний дзвінок пролунав тільки-но ми переступили поріг квартири. Навіть не глянувши на дисплей мобільного, по одному звуку рінґтона, я вже знав хто на зв’язку. Помилитися було неможливо, адже ритми цієї мелодії в моєму апараті встановлені лише на два номери. З однієї об’єктивної причини в даний час дзвонити міг лише один з них. Тож без всяких сумнівів дістаю телефон і радісно промовляю:

– Мирку, привіт! Як життя старий бешкетнику?

– Привіт, Стьопа! – чую я у відповідь веселий чоловічий голос, який відразу додає своє улюблене. – Аби не гірше було.

– Так дзвониш, щоб просто побазікати, чи по якихось справах?

– По-справах, хоча є нагода добряче потеревенити найближчим часом.

– Овва! – здивовано мовлю я. – Ти мене інтригуєш Мирку. Щось особливе має трапитися і потрібна моя допомога?

– Ти завжди був надзвичайно здогадливим, – в телефоні чується вдоволений смішок. – Незабаром має відбутися особлива подія і без твої допомоги мені ніяк не обійтися.

– Та не тягни ти кота за хвіст лобуряко і негайно розказуй що й до чого.

– Я найближчими вихідними видаю свою доньку заміж.

– Вітаю, – щиро радію я за Мирка і відразу цікавлюся. – З фінансами сутужно? Так без проблем допоможу.

– Та ні, грошей дякувати Богу поки-що вистачає. Ти потрібен мені для зовсім іншої справи. У доньки є одне велике побажання у якому я їй не можу відмовити. Вона хоче щоб ми зіграли у неї на весіллі.

– Ти збожеволів, та минуло стільки років як я не брав до рук інструмента. Тай нашої команди вже давно немає, сам знаєш як життя нас порозкидало по світу.

– Я то знаю, – важко зітхає Мирко. – Але ж ти пам’ятаєш якою в дитинстві Уляна була вередливою. Так нічого не змінилося й по сьогоднішній день. От вбила собі в голову цю чудернацьку ідею, і тепер навіть обценьками її звідтам не витягнеш. Мовляв хоче від батька такий подарунок і капець. А я не можу відмовити майбутній наречені в найщасливіший для неї день. То як, приїдеш?

Запановує тривала мовчанка яку я врешті-решт перериваю обережним запитанням:

– Ну припустимо, я погоджусь, а як же інші?

– Інші вже дали свою згоду – з неабияким полегшення в голосі відповідає Мирко.

– Що і вона буде? – моєму ошелешенню не має меж.

– Так, – бадьоро чується з телефонної слухавки. – Ледь вмовив, але пообіцяла, що виконає це моє прохання.

Діватися мені нікуди, віднікуватися дальше не має сенсу, тож просто кажу:

– Гаразд, тоді вважай що і мене вмовив. Коли весілля?

– На цих вихідних. Все відбудеться в ресторані «Козацька забава». Знаєш де це?

Останнє запитання це кпин від Мирка. Звісно я прекрасно знав цей ресторан і дорогу до нього. Відключивши зв'язок відразу був змушений задовольняти цікавість своєї супутниці Світлани, що весь цей час стояла поруч і уважно вслухалася в нашу з Мирком телефонну розмову. Не зводячи з мене допитливого погляду вона запитує:

– Хто це був?

– Мій друг дитинства – коротко відповідаю я.

– Я не знала що в тебе є друзі дитинства, – промовляє жінка і допитливість в її очах змінюється докором.

Вона багато ще чого не знає про мене, а розказувати жінці про Мирка в мене зараз не має ніякого бажання. Почасти тому що оповідь ця була б надто довгою і вже точно не вартою її уваги.

З Мирком вперше я зустрівся ще в дитячому садочку. Наше знайомство розпочалося з того що він роз’юшив мені носа пісочною лопаткою, я звісно не залишився в боргу і ця кров пов’язала нас здається на віки. Ми стали друзями не розлий вода і справжнім жахом для всіх виховательок і нянечок. Після садка була школа де ми від першого до останнього дзвоника протирали штани за однією партою. Там вже трохи взялися за розум, зробилися більш розсудливішими і навіть отримали одну подяку від самого завуча. Як же це давно було.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше