Глава 12

Влада

В якусь мить Іскра міняє нас місцями. Стягує з мене худі. Завмираю, коли помічаю, що він дивиться на шрами. Вогонь підсвічує деякі, а тіні ховають інші. Чоловік веде по них подушечками пальців. Він не запитує звідки кожний. Бере, й цілує всі, малюючи поверх доріжку. Вигинаюся в його руках. Жар палахкотить всюди. Більше не холодно. 

Наші тіла сплітаються. Моя душа лине до його. Забуваю усі підозри. Контроль в руках Іскри і я не проти. Навпаки, віддала все, бо довіряю. Він справді захищає. З ним добре. Ніколи не почувалася так прекрасно. Ніколи не відчувала стільки любові до себе. А те, що він не скривився, не відчув огиди дивлячись на шрами, викликає ще більше почуттів. 

Коли між нами усе по-справжньому, Іскра завмирає. Дивиться в очі, голос тихо шелестить, поки в очі дивиться:

— Ти була невинною.

— Була. — усміхаюся. — Тебе чекала.

Погляд Макара болем палає. Вогонь малює власні жовтогарячі спалахи у його грозі. Він цілує мене в губи. Те, як стискає, як тримає, як обіймає, відчувається, мов би попереду крах, а це останнє, що ми удвох маємо. 

Він пʼє мене, а я його. Він тримає так, наче завтра щезну, а я насолоджуюся його силою, ароматом тіла, красою й тим, що він у мене є. Кожний дотик чоловіка спопеляє. Кригу на воду перетворює, а з неї на справжню пожежу. Час зникає. Світ більше не існує таким, яким є. Тепер він інший, адже у ньому є Іскра. Все змінилося, докорінно та назавжди. 

Потім, втомлені й спітнілі, ми засинаємо під ковдрами, слухаючи тріск у каміні та шелест вогню. Мені сниться інше життя, де я не повинна втікати від батька, де можу бути щасливою, мати друзів, мати коханого, просто жити. Там Рад щасливий. Там я з Макаром, у домі, де багато чудових митей. Немає шрамів. Немає болю. Немає злих очей Орло. Існує лише утопічна ідилія, багато любові та радості. Чисте щастя не обтяжене нічим, наче Рай. 

Вранці прокидаюся від холоду та звуків голосів. Повільно розплющую очі. Сонце сліпить крізь вікна. Кутаюся у ковдру щільніше, сідаю й повертаюся назад, шукаючи джерело незнайомих звуків. Моє серце завмирає. Каменем вниз, в темну безодню, тому що на порозі вітальні стоїть мій батько. Між ним та мною лише Іскра. В одних джинсах. 

Біль пронизує наскрізь, поки переводжу погляд між спиною Макара та обличчям батька. Орло усміхається, задоволено, радісно. Ніби тільки що переміг та переграв весь світ. Радію, що вчора одягла футболку й спіднє. 

— Привіт, доню, — голос батька громом серед ясного неба відчувається. 

За ним стоїть безліч чоловіків, це найманці, я точно знаю, батько ніколи ніде не їздить сам. 

— Макар? — ледь чутно шепочу. 

Чоловік здригається почувши своє ім'я. Плечі напружені, та й загалом виглядає, мов на катування відправляють. 

— Її — забрати, — батько помахом голови вказує своїм людям. — Погралися, дітки й час додому. 

— Макар! — істерика ковзає у моєму голосі.

Сплигую з дивана, ноги погано тримають, паніка пульсує у голові. Спиною у камін врізаюся. Фізичний біль на мить єднається з болем у душі. 

— Він не допоможе, — Орло ховає руки у кишенях класичних штанів, поки його люди оточують мене звідусіль. — Подякуємо Корду за допомогу. Впорався таки, чортяка, а я гадав, не зможеш. Моя донька дика, я сам не завжди можу її приборкати.

Макар все ще мовчить. Все ще стоїть між мною і Валентином, але не обертається, взагалі не рухається. 

— Макар Корд.  — вимовляю тихо. 

— Так, Владонько. — раптом хмуриться. Ковзає очима по моїх ногах. — Чому у тебе кров? 

Я опускаю голову, поки його люди очікують прямого наказу хапати мене. Поки вони лише оточили. Помічаю на внутрішній стороні стегон кров. Свідчення моєї невинності відданої Іскрі. Відданої зраднику. В тілі бурлить такий вихор емоцій, що не здатна зрозуміти, яких більше: болю, відчаю чи гіркоти від того, як вправно Іскра все влаштував? 

— Ти спав з нею? — Орло до Макара звертається.

Нарешті чоловік підіймає голову.

— Спав. — сухо відрізає. — Вона сама вилізла на мене. 

Батько хмуриться. Карі очі повні злоби. Я знаю його з народження, тож розумію, що буде зараз. Він робить крок. Затамовую подих. Удар. Кілька чоловіків одразу хапають Макара під руки, скручують його й згинають навпіл. Батько б'є. Йому подобається впиватися болем, карати. Він насолоджується. Я мовчу. Лише швидке дихання видає внутрішній стан. 

— Вона була не для тебе, виродку. — цідить крізь зуби.

Макар не видає ані звуку. Я чую кожний удар, бачу, що ноги більше не тримають його. 

— Досить! — прошу хрипло, сльози стискають гортань. Давно я не плакала.  

— Просиш зупинитися? — Валентин на мене дивиться. — Він привіз тебе до мене. Він знайшов тебе. 

— Бачу. — ледь чутно кажу. — Але не потрібно, будь ласка.

— Будь ласка? — всміхається, б'є ще раз, я чую дивний звук, наче щось тріскає в тілі Макара. — Будь ласка, Владо.

Корд падає на коліна, потім завалюється на бік. Обличчя в крові, на грудях величезна гематома, вона розповзається кривою плямою. Боляче бачити його таким. Випікає і його зрада, на серці новий шрам з'являється, поверх тих, що завдані Орло. Цей значно гірший, глибший. Від нього не зцілитися. Поцілунками не змінити. 

Я мала б здогадатися, що Макар Корд — виродок, який зрадив, але я не хотіла цього. Не змогла побачити більше. Так сильно хотіла іншого життя, так потребувала любові від чоловіка, що пропустила повз себе підозри, відігнала їх, коли вони бриніли на краю свідомості, і ось де тепер усі ми. 

Батько відходить від Корда. Змахує своїм людям, щоб хапали мене, а сам розвертається, щоб йти на двір. Іскра сідає, витирає кров з рота. Питання летить у спину Орло:

— Шрами у твоєї доньки, звідки вони? 

Валентин зупиняється. Обертається. Коротка посмішка потворить його ще більше.

— Вона заслужила на кожний. Втім, — батько схиляє голову на бік, ніби Корд цікава тваринка, — тебе це не обходить, синку. Моя донька вийде звідси й ти отримаєш бажане, як ми домовилися.