Глава 11

Влада

Як тільки нам вдається знайти телефон, я набираю брата. Гудки йдуть, поки ми стоїмо на заправці, але ніхто не відповідає. Іскра всередині магазина, щось купує, я ж сиджу в авто. Інстинкти диктують не бути на місці, а постійно рухатися, проте, машина без бензину не поїде, а людина без їжі. Спостерігаю за чоловіком. Він виходить з магазину тримаючи в руках дві кави та хот-доги. Ми їдемо вже більшу частину дня, готель давно позаду, а сніг все сипле. 

Милуюся Макаром. З усіх чоловіків на заправці, та й певно усюди, він виглядає найкраще. Чорне худі, джинси та куртка зверху додають йому брутальності. Виглядає, як зірка з обкладинки журналу. Зітхаю. Попри все, що він вже зробив для мене, попри довіру, подекуди все одно сумніваюся. Я не можу стверджувати, що він такий же, як Ніна, але й абсолютно вірити теж. 

Макар сідає в авто, вручає каву та хот-дог мені. Тисну відбій. Брат не відповідає, скільки не дзвоню. Роблю перший ковток гарячого напою. Є щось в обідах на заправці посеред траси. Наче ти на порозі нового, відчуваєш внутрішньо, проте пояснити чітко не вдається. 

— Додзвонилася? — запитує чоловік.

— Ні. — приречено виходить.

— Я можу відвезти тебе поки до себе. Є у мене місце, де тебе ніхто не знайде. А далі вирішимо, що скажеш? 

Смакую хот-догом. Його погляд на мені, але у відповідь не дивлюся. Все просто, я не знаю як вчинити. Гадала, Рад поговорить зі мною і скаже, що робити далі. Зараз же все стоїть на місці, вагаюся, чи тікати далі, чи бути з Іскрою, чи взагалі їхати додому, щоб перевірити, чому ж брат не відповідає. 

— Далеко? — уточнюю.

Макар усміхається. Доїдає свій хот-дог, запиває кавою й відкидається на спинку сидіння. Дістає з кишені запальничку, клацає нею. Зачаровано спостерігаю за вогником, він спалахує одразу після іскорок. 

— Ні. 

— Чому ти допомагаєш? 

Чоловік всміхається, та я б не назвала усмішку нормальною, швидше, вимученою та змушеною. 

— Ти запитуєш чому я вбив фактично свого колегу і втік з тобою, окрім гарантованого звинувачення у вбивстві? 

— Приблизно.

Знову на мене дивиться. Погляд глибокий, і тепер я теж у відповідь в нього зазираю. Очікую, хочу правду знати. Секунди ударами серця відраховую, поки він мовчить. Шум інших авто за межами нашого, голоси людей, фоном лунають. 

— Хіба не казав, що закоханий у твою душу? 

Легко у це вірити. Я не сумнівалася до нападу вчора. Здавалося, що все гаразд, я захищена, під наглядом. Очікувала, що Рад все якось та й владнає. Та тепер… Щось гризе зсередини. Щось дивне, інтуїтивне. Мабуть, таки вплив останніх годин не дають мислити тверезо. 

— Цього достатньо? 

— Кохання завжди рушій, — повільно каже.

Торкається мого обличчя. Притуляюся щокою до долоні. Вдихаю аромат моря. Душа волає, щоб вірила, заспокоїлася, він не Ніна, він же поруч був, захищав. Саме він врятував у Загірному. Він знайшов у шахті. Він примчав, коли зрозумів, де я справді живу, тому що потребував. Врешті, він знешкодив нападника. Можливо Макар і сам не думав, що Ніна може бути зрадницею. Він чомусь так і не запитав, чому втекла від неї….

— Рушій, — підтверджую. — Гаразд, поки поїхали у те твоє місце.

Чоловік киває. Нахиляється до мене, залишає легкий поцілунок на губах. Судомно вдихаю. Чомусь враження, що я балансую на краю даху, і от-от зірвуся. 

Іскра заводить авто, а я знову дзвоню Радомиру. 

***

Дорога займає достатньо часу. Після ситного обіду з заправки й мовчання брата, засинаю. Прокидаюся аж вночі. Спершу не дуже розумію, де ми. Їдемо не дуже швидко, тож за вікнами чудово видно, що траса десь далеко позаду, ми в'їхали у якесь місто. Воно спить, рідко зустрічаються інші машини. Вивіски блищать, сповіщаючи про назви магазинів чи торгових центрів, але я не читаю їх. Макар виглядає втомленим теж. Розглядаю його профіль та синці під очима. 

— Хочеш, я сяду за кермо? — хрипло запитую. 

— Ні, — усміхається, тільки це виглядає якось приречено. — Все нормально. 

— Добре.

Дістаю телефон, знову набираю номер Рада, але у відповідь кілька гудків й голосова пошта. Ховаю його назад. 

— Далеко нам? 

— Ні. 

Соваюся на сидінні. Авто минає місто й знову виїжджає на трасу. Обіймаю себе руками, підкладаю куртку під голову. Не засинаю, просто куняю, поки форд рухається в якомусь напрямку. Врешті, сон таки зморює. Тіло й мозок вимучені після пережитого, я не здатна впоратися з бажанням вимкнутися, й хоч десь побути у безпеці. 

Коли знову прокидаюся, на панелі показує другу ночі. Авто стоїть, мотор не гудить. Макара в салоні немає. Сідаю рівніше, вглядаюся у темряву за вікном. Сніг підсвічує, втім, видно все одно погано. Але я бачу, що машина стоїть під високим парканом, неподалік від брами. Вона прочинена. Одягаю куртку, накидаю на голову капюшон і тягнуся до дверної ручки. В цю мить бачу Макара, він йде до мене. Виходжу. Чоловік серйозний, або надто втомлений від довгого часу у дорозі. Змахую рукою, м'яко усміхаюся.

— Ми вже приїхали? 

Обіймаю себе руками.Тіло б'є мілке тремтіння від холоду. 

— Так. 

Оглядаю дім за парканом. Мовчазний, темний, тихий. Сніг вже не падає, але скрипить під підошвами Макара. Він зупиняється навпроти, бере мою руку у свою. 

— Ходімо? 

Киваю. Стискаю чоловічі пальці. Тепло від його долоні зігріває частинку душі. Впевнено заходжу з ним у двір. Озираюся.  Сама не розумію навіщо. Телефон у кишені куртки, влаштуємося в будинку, спробую ще раз набрати брата. 

В темряві погано видно, та все одно помічаю наскільки дім великий. Втім, територія довкола занедбана. Сюди б людей, які б розчистили старі чагарники, обрізали зайве, і тоді все виглядало б інакше. Будинок двоповерховий, на вигляд досить звичайний, але з великою терасою засипаною листям вперемішку зі снігом. Дерево давно потрібно пофарбувати, а ще, коли тепло буде, додати б декору, і тоді все заграє новими фарбами.