Глава 10

Влада

Страх жене назад до мого дому. Мчу, не зважаючи на пекучий біль в ступнях, на серце, яке виплигує з грудей, на жах, що стиснув легені. Просто вперед, до нього. Він захистить. Він обійме, і тоді я буду у безпеці. Він закриє собою. А я заховаю обличчя у ньому, заплющу очі й зрозумію — все, що мені потрібно — довбана безпека, якої не мала все життя. І я маю її з ним. 

Озирнувшись, бачу Ніну на порозі її будинку. Вона щось кричить, та не чую. Навіть не намагаюся. Зрада чимось гарячим в тілі бурлить. Перша подруга за все життя, і ось до чого все дійшло. Радомир казав нікому не вірити. Попереджав, що за межами нашого життя — не краще. Тільки удвох нам буде добре, тільки разом, а я…дурненька. 

Зривається вітер. Осінь вже давно готова передати права зимі. Холод ковзає під одяг. З неба починає падати дощ з мокрим снігом. Діставшись будинку влітаю всередину. Різко зупиняюся. Кладу руку на грудну клітку, наче це зупинить серцебиття. Тихо. Власне, саме це й змушує завмерти на порозі. Йду на кухню, повз вітальню, скло розбите, вітер реве, скидає порожню коробку з-під продуктів. Не закінчена лазанья розмазалася по підлозі. Прямую на другий поверх. Руки тремтять, тож гаркаю сама на себе подумки. Не час для істерик. Хіба вперше боятися? Очікувати болю? 

Під дверима моєї спальні нікого. Обережно оглядаюся всюди, та в домі порожньо. Не знаю де шукати Іскру. Швидко переодягаюся повернувшись до кімнати. Джинси, тепле худі, куртка, шкарпетки й черевики на шнурівці. На голову шапку. Зброю брата ховаю за пояс джинсів. Якби був телефон, подзвонила б йому, але тут засобів зв'язку немає. Доведеться робити це за межами міста. 

Виходжу з дому. Подумки ганяю у голові як знайти Іскру. Куди податися, щоб запитати, чи піде зі мною? А раптом його вбили? Той найманець міг прибрати його, щоб ніхто не дізнався, що він вовк у стаді овець. Сідаю у своє авто. Намагаюся його завести, та марно, нічого не відбувається. Страх ще сильніший, потом холодним по спині. 

— Що за чорт?! — лаюся, бʼю по керму.

Виходжу, відкриваю капот. В темряві погано видно, та й мокрий сніг ніяк не припиниться, от тільки не помітити зникнення акумулятора складно. Його немає. На його місці чорна порожнина. 

— Боже, — вимовляю пошепки. — Та що ж таке! 

Бʼю ногою по колесу, наче це допоможе повернути акумулятор. Раптом чую звук автомобіля, мотор гарчить, розриває ніч гучністю. Встаю за своєю машиною очікуючи на появу невідомого. Яке ж полегшення, коли впізнаю чорний форд мустанг. Авто гальмує біля мого, з-за керма виплигує Іскра. Обходжу своє, ми зустрічаємося поглядами. Мить, коли серце сповільнює хід. 

— Сідай. — наказує.

— Де ти був? — запитую.

Іскра гиркає.

— Сядь в машину! 

— Де ти був?!

Він гарчить.

— Тебе шукав! В рудої! Вона сказала, ти втекла. 

— А він де? 

— Нападник? 

— Він.

— В лісі. — спокійно каже.

Враховуючи, наше перше знайомство, я не дивуюся. 

— Не знаю чому ти втекла від рудої, але я не кину тебе. 

Роблю крок. Іскра напружено очікує. Я хочу вірити йому. Але…мені страшно. Якщо Ніна зрадниця, то він?... Він може теж ним бути, хіба ні? 

— Збігів багато. — бурмочу. 

— Боже, дівчинко, — гарчить, прямує до мене. Не тікаю, коли встає впритул, хапає за плечі й струшує. — Нам потрібно вшиватися. Від кого б ти не тікала, тебе знайшли! Мені тепер потрібно теж ховатися! Я вбив колегу! Ніхто не буде розбиратися, що він зрадник й працював на когось там! Розумієш?! Вір мені! 

Повільно киваю. Іскра бере за руку, тягне в машину, втім, я й не опираюся. Дозволяю посадити себе на пасажирське сидіння. Він сам пристібає мене. Потім сідає за кермо та рве з місця. Ми їдемо до КПП. Нервово вистукую ногою, руки стисла у кулаки. Якесь дивне передчуття не залишає, або ж надто багато потрясінь за кілька годин. Мокрий сніг все ніяк не припиняється, вкриває землю, ховаючи листя під собою. 

Нас зупиняють, Іскра щось показує чоловіку в балаклаві, а тоді фактично вилітає за межі міста. Ми на трасі. Він мчить вперед, по серпантиновій дорозі. Не питаю куди. Не цікавлюся нічим. Просто дивлюся вперед відчуваючи, що душа не на місці. Тривога калатає у мені ураганом. Обіймаю себе руками. Часто кидаю на Іскру короткі погляди. Хвилювання росте, не можу з ним впоратися. В думках абсолютний безлад. Раз за разом пригадую гортензії у домі Ніни. А потім її усмішку, добрий погляд… це лише моя здогадка, що вона за одно з нападником, чи, що вона від батька… але ж надто підозрілий збіг. 

Коли брат шукав де мене заховати, він щоразу повторював, що нам не можна вірити нікому. Всі довкола бояться мого батька. Їм простіше працювати на нього, аніж йти проти. Надто багато інформації він має. Надто небезпечний його бізнес, і ті з ким співпрацює, щоб чинити опір. Наш план був простим, Радомир викриває Орло, знаходить того, що допоможе посадити чи ще якось зупинити його, а тоді ми вільні, з усіма статками, які перейдуть до брата. Для мене батько нічого не залишить, це відомо давно. Я не варта нічого. 

Враховуючи, що тільки пережила, батько знав про втечу і наш з братом план. Він дуже не любить, коли його не слухають. Власне, тому я вічно отримувала покарання. Тому все тіло у шрамах. Постійно йшла проти. Завжди воювала за себе. У Рада виходило краще, він наче слухав Орло, але все одно знаходив варіанти як вивернути  ситуацію. Та й, до брата ніколи не було вимог, як до мене. Він — син! А це для Валентина Орло важливо! Нащадок!. Донька ж, просто жінка, котрій належить розсувати ноги вчасно, і все. 

Машина фактично летить по трасі. Враховуючи жах всередині, я не боюся, коли ми, то влітаємо у поворот, то вилітаємо з нього. Іскра зосереджений, дивиться на дорогу. Не знаю куди прямує, і не намагаюся дізнатися. Не знаю, що думати про нього. Чи вірна моя підозра? Чи вірні слова Рада? Першою думкою у Ніни було втекти до Іскри. Я справді довіряю йому, та що як?...