Глава 9

Влада

Минає місяць. Ніна продовжує поїздки в Загірне, я ж більше не потребую цього. Іскра приходить до мене сам, щоночі. Він запропонував, щоб в разі повернення того невідомого, я була не одна. Залишається поруч стільки, скільки може, аби не боялася. Не запитує моєї історії, чи мого імені, чи, чому я тут, що змусило ховатися, хто мій ворог, а хто друг. Просто зі мною проводить стільки часу, скільки може:, обіймає, ми часто готуємо разом, дивимося фільми, або гуляємо лісом. Між нами більше, ніж просто симпатія, між нами цілий океан почуттів, пристрасних обіймів та поцілунків. 

З ним я вчуся сміятися. З ним розумію, що можна жити нормально, без очікування, що тебе кинуть під колеса потяга. Озираюся на минуле, дивуючись, що й так буває. Виявляється, навіть проживши жахливі дні колись, можна відчути щастя зараз. Серце відкрите до нього. Звісно ж я очікую на брата, проте, не шкодую через ув'язнення у місті. Воно стає моєю фортецею, а Іскра — охоронцем. 

Невідомий з квітами більше не з'являється. Можливо Іскра правий, ця людина дійсно працює тут, тож бачить — я не сама. Втім, насправді байдуже, чому незнайомець не з'являється зараз, чи чого він злякався. Я насолоджуся тим, що маю. Адже, усвідомлюю: прийде час, повернеться брат і мені доведеться залишити це місто. Іскра буде і далі працювати, оберігати інших, а я почну будувати нове життя з Радом. Але поки є час милуватися чоловіком з грозовими очима, дихати з ним свіжим повітрям, гуляти, обійматися, я буду це робити. 

Совість більше не мучить. Не зрада, бути тут з Іскрою. Я не наражаюся на небезпеку. Більше ні, тож почуття провини зникає.

Кожного разу як чоловік приходить, у мене ніби крила виростають. Лише з ним зникають спогади минулого. Коли він поруч, легко не думати про шрами на тілі, біль в душі, чи те, що батько заподіяв мені та брату. Він наче вимикач, який вміє глушити погане. Щоразу, як чоловік поруч, я думаю тільки про нього. Про його темне волосся, яке  підкреслює шкіру Іскри. Він не блідий, але й не засмаглий. Про його очі кольору грози, які завжди наповнені емоціями. Про легкий сарказм та його криву усмішку, котра стирає будь-які спроби опору. Мені до вподоби, що він сильний, високий, красивий. Я наповнена ним, й це все, що загалом потрібно. 

На сьогоднішню ніч у мене плани. Вона повинна стати іншою. Я хочу більшого. Хочу відкритися Іскрі повністю. Він жодного разу не довів нашу пристрасть далі, за межі дозволеного.  А мені набридло терпіти. Потребую його. Бажаю, щоб на мені слідом лишився, нехай він хоче знати одне одного по-справжньому. Та насправді неважливі імена, прізвища й тому подібне. Я бажаю його, а він мене, навіщо ж нам зупинятися? Не бачу сенсу відкладати. Не хочу відтягувати, адже час йде невмолимо швидко тепер. Нехай у мене залишаться спогади про нас. 

Він приходить як завжди, рівно опівночі. Я на кухні, готую нам лазанью, приготування якої якраз транслюють по ТВ. 

— Ти тут? — вигукую. 

Не встигаю обернутися, ззаду притуляється теплими грудьми, руки обвивають за талію. Вдихаю запах моря. 

— Я тут. 

Усміхаюся. Злегка повертаю голову, Іскра одразу цілує. Насолоджуюся ним. Вдихаю аромат безпеки й сили. 

— Лазанья за рецептом з телевізора? — хмикає. Губами ковзає по щоці. 

— Маєш сумніви? — в тон запитую. 

— Ні. З твоїх рук можна пити отруту.

Сміюся. Він відсторонюється, спирається на стільницю поруч, складає руки на грудях й спостерігає. 

— Враховуючи, що тобі навіть імені мого невідомо, це досить претензійні слова.

— Навіщо мені твоє ім'я, якщо я закоханий у твою душу? — солодко співає.

— Ох, у тебе просто фантазія погана. Я вигадала ім'я, а ти не здатний.

Чоловік всміхається кутиком губ. Забирає з рук дерев'яну лопатку, до себе притягує. Хапає в обійми. 

— Не удавай, що не почула, — муркоче.

В очі дивлюся. Кожного разу як зазираю у них —  бачу майбутнє. Такі вони гарні, сповнені багатьох обіцянок, сили, віри, бажання. Хотілося б, щоб воно у нас було. 

— Я теж закохана у твою душу, — шепочу. 

Іскра цілує у кінчик носа. Хочу сказати щось, та одразу забуваю. На кухні вилітає скло. Уламки прямо на нас. Іскра одним рухом кидає мене на підлогу, сам зверху лягає. Його долоні під моєю головою, щоб не розбила. Дивлюся на його обличчя, він не виглядає наляканим, але напружений, поглядом сканує щось, чого не бачу я. Страх миттю стискає горлянку, не здатна вдихнути. Кисень уривчасто влітає у легені, поки дивлюся на чоловіка. 

— Що сталося? — бурмочу. Голос здавлений, ледь чутний. Намагаюся встати. 

— Лежи. — наказує. 

Починаю тремтіти. Хапаюся за його плечі пальцями, стискаю в кулак тканину чорного худі. 

— Іскра? — тихесенько.

Тиша навколо нас надто моторошна. А потім я чую кроки. Повільні, яких не приховують. 

— Хто це? — пискаю. 

Паніка затуманює розум. Іскра встає, одним рухом підіймає мене.

— Біжи у спальню. Замкнися. У тебе є  якась зброя? Щось для зах…

— Є!

— Чудово. Візьми її. Я скоро прийду. Дізнаємося, хто лякає тебе і навіщо.

Киваю. Цілую його у щоку та мчу в спальню. Хочу увімкнути у кімнаті світло, але нічого не виходить. Певно, нападник в щитовій щось вимкнув. Темно, сьогодні навіть місяць не світить з вікна. Знаходжу пістолет, схопивши, сідаю на ліжко стискаючи його у руках. 

Спершу нічого не чутно, а потім до вух долинає звук боротьби, чоловічі вигуки, удари, щось б'ється, падає, ламається. Нервую. Вистукую босими ногами ритм по підлозі. Серце гупає голосно, моментами настільки, що не чую звуків боротьби, лише його. Пульс шаленіє. Чую власний шум крові, власне дихання. Мозок швидко обробляє інформацію. Якщо цей невідомий нападник справді найманий батьком, то Орло уже все відомо. Отже, брат не впорався. Це означає, що Рад в небезпеці теж. Батько любить його більше, але чи спустить подібне? Чи закриє очі на бунт власних дітей? Мене покарає точно, щоб покарати Радомира. Показово, демонструючи силу й те, що він просто може це зробити.