Глава 8

Влада

Не знаю як реагувати: сміятися, тікати, кинутися на шию, цілувати? Як він приїхав сюди? Як?!  Він чужий, він не міг потрапити в місто! 

Між нами фактично немає відстані. Дихання змішалося: моє налякане, його тихе, спокійне. Він дивиться в очі, пальцями стискає зап'ястя, а я не намагаюся вирвати руку. Стою на колінах, матрац прогинається піді мною. Відчуття, що заціпеніла. 

— Ти приїхав сам? — ледь чутно запитую.

Нещодавні події з невідомим тривогою в серці. Не знаю чи можу якось пов'язати усе, втім, в голові каша. 

— Ти налякана. — повільно промовляє.

Тягнуся рукою, скидаю його капюшон. В напівтемряві погано видно всі риси обличчя, але краси не приховати, і погляду темного, від якого не відірватися. 

— Як ти потрапив сюди? — намагаюся, щоб голос звучав нормально. 

Іскра усміхається. Поправляє моє волосся. Відпускає руку, що тішить. Жах засів поміж ребер, тож дотики наразі зайві. Я напружена, готова зірватися з ліжка й тікати. 

— За твоїм авто їхав. 

— А в місто як потрапив? 

— Ти про КПП? — тепла усмішка лякає більше.

— Так, про КПП. 

— Я тут працюю.

Якого чорта? Фізично стає погано. Відсахуюся. Не можу зрозуміти чому реагую дивно, але зараз від чоловіка віє більшою загрозою, ніж в усі інші наші зустрічі. 

— Заспокойся. — встає. — Я не прийшов питати хто ти така і від чого ховаєшся. Я прийшов до тебе. Я не заподію шкоди. Ти віриш мені? 

Він завмирає біля ліжка. Простягає руку з розкритою долонею. Поможи мені, Господи, бо я готова вкласти свої пальці туди. 

— Що ти робив у Загірному? 

— А ти? — чую, що він всміхається.

— Я перша запитала. Ти слідкував? 

— Дівчинко, я не знав, що там будеш ти, не знав, хто ти, звідки приїхала, поки сьогодні вночі не вирішив, що тебе немає, тож я повернувся сюди, на роботу. Так збіглося, що їхав за рудою, яка приїхала на твоєму авто. Вона молодець, вʼїхала у місто за рекомендаціями, через інше КПП. Зрозумівши, що ви точно живете неподалік, прослідкував, де вона залишить авто. Все. В Загірному я робив рівно те, що й ти — відпочивав. 

— А всередину як потрапив? — лепечу. 

— У нас є ключі від кожного дому. — спокійно каже. 

Вагаюся. В очі чоловіка дивлюся, а потім на розкриту долоню. Наче все логічно звучить, та й він не мав казати, де працює. А я не мала казати де живу. Ми з ним не ставили одне одному подібних питань, просто розважалися. Я не могла тут сидіти, звісно ж і працівникам хочеться розваг, навряд вони можуть залишати місто надовго, якщо працюють позмінно. 

— І часто ви проникаєте в будинки? — обережно уточнюю.

— Зазвичай після виселення, — він стенає плечима. — Або, якщо людина закінчила із собою сама. Від страху. 

— Сама? — подих перехоплює. Невже люди тут ховаючись, доходять і до такого? 

Іскра шумно видихає. Я все-таки вкладаю пальці у його долоню. Він стискає свої, приємне тепло повзе по тілу. Підсуваюся. Можливо, так навіть краще. Боялася ж залишати місто, щоб Рада не підвести, але хотіла побачити його. І ось, Іскра тут. Доля? Збіг? Хто знає. Та я щаслива, що знову маю відчуття, котрі виникають поруч з ним. 

— Може хтось чужий проникнути в місто? — запитую, коли чоловік притягує в обійми.

Так тепло, затишно, і тепер зовсім не страшно. Ніколи ні з ким не почувалася ось так. Наче руки — стіни фортеці. Лише з Радом було безпечно. Знала, заради мене він на все піде. Але до цієї миті не знала, що можна відчувати дещо подібне, навіть краще, з чоловіком, якого бачила лише кілька разів. 

Іскра бере за підборіддя. Тепло сильного тіла проникає під шкіру, прямо в душу, зігріваючи. 

— Ні.

Видихаю. В очі зазираю. 

— Але хтось проник, — шепочу.

— Поясни.

— Хтось слідкував за мною. Хтось був у домі. Хтось приніс квіти минулого тижня. 

Іскра мружиться. З очікуванням дивлюся. Він роздумує. В темряві його обличчя таємниче, складно розпізнати емоції. 

— Це міг би зробити лише той, хто працює тут. 

— Підкупили? — усвідомлення простої істини тремтінням по тілу. 

— Можливо. Але складно знайти людину, яка змогла б погодитися. Втім, це реально.

Відсторонююся. Іскра не заважає, проте, в наступну секунду за талію хапає, до себе притягує. Долоню на потилицю кладе, злегка накручує пасма на кулак, відхиляє голову в бік. Нахиляється до вуха. Губи фактично торкаються шкіри. Затамовую подих. Забуваю про страхи, взагалі про усе. Існуємо лише ми: його губи та моя шкіра, яка відчуває їх на собі. Тепле дихання пестить. 

— Не бійся, — шепоче. — Нас звело життя не дарма, вірно? Ти ховаєшся, а моя робота — допомагати в цьому. Віриш мені? 

— Вірю. — судомно видихаю.

Інша рука на талії стискає. Пальці в шкіру впиваються. Мені подобається. Тіло Іскри гаряче, сильне. Вже сама притуляюся. Безпечно в його обіймах. Морський аромат танцює навколо нас, легка терпкість зваблює. 

— Але мені все одно страшно, — бурмочу.

Він веде губами вниз. По шиї, до впадинки між ключицями. Затамовую подих. Відхиляюся назад більше, щоб йому було легше. Поцілунки, мов топлений шоколад, гарячим на тілі, солодким всередину. Ледь вдихаю. Іскра не зупиняється. Повільно розвертає, притискає до стіни. Темрява в спальні плекає нас. Ховає у своїх руках, даруючи змогу розкритися. Для мене це важливо. 

Він торкається всюди. Водить по шкірі ніжними пальцями. Судомно й швидко дихаю. Тримаюся за його плечі, боячись впасти. 

— Солодка, — бурмотить. — Прекрасна. Ніжна. — видихає хрипло.

Чоловічий голос у мені вібрує. Так дивно, виточено, мов мелодія далекої скрипки та ударних. Реагую на нього. Піддаюся ближче. Хочу, щоб тримав міцно. 

— Будь ласка, — хничу.

Губи та руки Іскри всюди. Не можу протистояти, та й не бажаю. Всі підозри вилітають з голови. Внутрішнє відчуття радості вогнем у судинах. Він знайшов мене, прийшов тоді, коли не вийшло у мене. Це ж вартує багатого, вірно? Це важливо.