Глава 7

Влада

До шахти повертаємося під ранок. Він залишає мене і їде, поцілувавши на прощання та прошепотівши, що чекатиме наступних вихідних. Ніна вже чекає на мене неподалік, тож додому ми повертаємося втомлені, але обоє щасливі. Спершу, коли потрапили до містечка, підкидаю Руду до її дому, потім до себе. Одразу ж повзу до спальні, там і падаю в ліжко. Мене вимикає одразу. Приємно засинати ось так легко, без купи думок, через які очі горять вогнем, але не спиться. Значно ж краще, коли ти поринаєш у несвідомий стан з усмішкою на губах, та зі смаком неймовірного чоловіка. Я пропахла ним. Кожний клаптик шкіри, одяг, все уособлює собою Іскру. Наче я сама тим морським ароматом  стала. 

Сплю до глибокої ночі. Тіло прокидається, коли на годиннику показує за восьму вечора. Змушую себе сповзти з ліжка, приймаю душ, потім вечеряю на самоті, в повній тиші. Минула ніч пройшла, час повертатися до реальності. 

Було не страшно з ним. Було страшно, що побачить моє потворне тіло. Всюди, де можна було одягом прикрити, пошрамоване. Ним. Ненавиджу його. Батько залишав сліди від цигарок, від лез, від ударів… Поки брата не було, він впивався моїм болем, а я знову вставала, знову йшла наперекір, бо якби хоч раз погодилася, якби хоч один проклятий раз обрала б батьків вибір замість власного спротиву, одразу б програла. 

Коли повернувся Рад, перші місяці було тихо та мирно. А потім сталося те, що ніколи не змити з нашого роду. Те, на що пішов заради мене Радомир. І я йому винна. Власне, тому я дуже ризикую зараз, коли катаюся у Загірне.  Окрім бажання знищити нашого батька, щоб нарешті бути вільними, ми удвох відчуваємо потребу у помсті за біль. За те, що він скоїв з нами обома. За наші рани, видимі й невидимі. 

Варто припинити. Зупинитися. Я можу дати Ніні машину і вона поїде сама в Загірне. Мені не шкода,  та й нічого не станеться, якщо не побачу Іскру. Подумаєш! Потрібно думати про інше, не кидатися у вир.  Те, що зараз відбувається, не просто спротив батьку. Це більше. Я не повинна підводити брата, якщо він ще живий, ще втілює у життя свій план. Навпаки, мушу затаїтися, не заважати, бути примарою, а не дівчиною, яка на краю даху цілується з незнайомцем. 

Подумаєш, цей чоловік зводить з розуму тільки дотиком? Подумаєш, здається, ніби йому було б байдуже на шрами, він би зміг їх прийняти й не відчувати огиди. То й що, що його губи солодкі, а дотики туманять розум? Яка різниця, що він перший з ким я танцювала з власного бажання і мені шалено сподобалося? Пф, байдуже, що за все моє життя, маю щасливі спогади з братом, а тепер і… з ним. Це нічого не означає. Минуло вже три місяці, як я тут, залишилося ще три. Батько досі не знайшов мене, отже варто тримати себе у руках. Я трішки погралася у нормальну, досить. 

— Ненавиджу! — сичу під ніс. Погляд спрямовую у вікно на кухні. З вулиці видніється яскравий круглий місяць, він зазирає всередину будинку, мов привітатися бажає. — Ти винен, Орло! У всьому винен ти. — зле кидаю.

Я давно не піддаюся відчаю. Не ридаю. Який сенс, коли біль душі сльози не лікують? Навпаки, стає гірше. Та й, зізнатися, мої сльози просто закінчилися. Були дні, коли я хотіла плакати, а нічим було. От тоді пізнала справжні страждання. 

Раптом помічаю за вікном рух. Подих збивається. Повільно встаю, крадькома наближаюся до вікна. Просто заєць, і все, вірно? Лише заєць, їх же повно у лісі, впевнена. 

Завмираю біля вікна, вглядаюся у темні дерева. Місяць світить яскраво, але не здатний прорвати темряву лісу за домом. Фактично не дихаю. Очима веду, уважно вивчаючи всі доступні зору тіні. Серце пришвидшує хід, відчуваю його поміж ребер надто явно. Впираюся руками у підвіконня, несвідомо стискаю його пальцями, наче це допомогти може. Вглядаюся до болю в очах. Я точно бачила якийсь рух. Страх помалу в'ється всередині, нашіптує дурнуваті страшилки, підкидає найжахливіші сценарії. Уява точно працює на випередження. 

Знову рух. З-за дерев виринає тінь. Фактично не дихаю. Розумію — тінь не ховається навіть. Навпаки, впевнено робить кілька кроків та зупиняється так, щоб я бачила її обриси, щоб підмітила широкі плечі, вузькі стегна і зрозуміла — на обличчі чорна маска. Можливо це той самий працівник, якого бачила вперше? Може Рад домовився з кимось, щоб за мною слідкували й берегли? Але, навіщо тоді лякати ось так? Для чого? Ні, це не брат. 

Між мною і чоловічою тінню щонайменше метрів тридцять, окрім стін дому й вікна. Не рухаюся, боячись спровокувати. Дивлюся у відповідь подумки благаючи йти. А потім така злість з'являється. Якого біса? Я маю терпіти? Якщо це батько, якщо його ігри, то нехай закінчаться вже! 

Психанувши, хапаю маленький ніж та йду до вхідних дверей. Розлючена, відчуваючи як адреналін змушує тіло вібрувати, виходжу та обминаю дім. Майже біжу. Але діставшись того місця, де тільки що була тінь, нікого не знаходжу. Тут порожньо, лише я, дерева й місяць.

— Втік? — голосно скрикую. — Боягуз. — додаю спокійніше.

Замість адреналіну навалюється втома. Повертаюся у дім. Замикаюся і йду у ванну кімнату. Потрібно вмитися, привести себе у нормальний стан. Ніж кладу поруч. Холодна вода повертає до реальності. Сон вдень явно не корисне явище. Організм не здатний адекватно реагувати на зовнішні подразники. Вимикаю воду. Дивлюся у своє відображення в дзеркалі. Чуб дещо вогкий, решту волосся зав'язую у хвіст. Карі очі втомлені. Під ними легкі тіні синців від втоми та взагалі мого життя. Натягую усмішку, сама для себе. 

— Ну? — запитую у свого відбиття. — Хіба я могла сама обрати таке життя? Кажуть, душам відомо, які складнощі їх очікують на землі. Звісно, якщо ти віриш. — хмикаю. — Мабуть, мене десь обдурили.

Застібаю зіп худі до підборіддя. Тільки повертаюся до дверей, щоб вийти з ванної, як чую звук дивний звук, схожий на зіткнення з чимось. З переляку знову хапаюся за ніж, обережно виходжу. Дім повністю у темряві, я ніде не вмикала світла. Подих перехопило, майже не дихаю. Обережно ступаю в бік звуку, а саме до вітальні. Завмираю перед телевізором, наче нікого. Що ж це за звук був? Крокую на кухню. Тіло знову струшує, проте, більше не адреналін ним керує. Страх. Він значно гірший. Я ж вилетіла з дому в пошуках невідомого, і не замкнула. Потім повернулася, аж тоді закрила двері. Є шанс, що той незнайомець проник в дім, вірно?