Глава 6

Влада

Поцілунки Іскри обпалюють. Губи, мов розпечений камінь, ти бажаєш тепла, але отримуєш опіки. Потреба така сильна, на рани не зважаєш. Навпаки, впиваєшся жаром, тонеш у ньому, адже мозок затуманений, він має одну ціль, інше стає неважливим. 

Мені подобається яка я у його руках. Так приємно відчувати теплі пальці на собі. Вони впиваються у шкіру з шаленою силою, та я бажаю більшого. Хочу сильніше. Хочу, щоб ніколи не відпускав. 

Впродовж мого життя батько тільки й робив, що завдавав біль. Я так звикла до нього… Він став частинкою буття. Тим, без чого підсвідомість тепер не здатна жити. Рад не завжди захищав. Не завжди міг. Тому, тиск Іскри подобається. Його божевілля зводить з розуму. Його сила вабить більше, ніж ніжність. 

Незнайомець відривається від губ. Моє тіло втиснуте у стіну. Притуляється чолом до чола. Важко дихаємо, удвох. Музика гримить, ноти вібрують всередині.

— Ходімо, щось покажу, — шепоче.

Іскра бере за руку. Не пручаюся. Вкладаю пальці у долоню із задоволенням. Щось дивне танцює в грудях. Небезпека змішалася з порушенням правил. Хтось назвав би це відчуття метеликами, котрі на вогонь летять, але я волію назвати дикістю. Те, що всередині, нагадує крила величного птаха, ти спостерігаєш як вправно керує своїм тілом за допомогою них, бореться проти вітру й потоків повітря, і це викликає захват. 

Іскра веде на вихід з шахти. Минаємо старі вагонетки й вибираємося на прохолодну вулицю. Відлуння музики поштовхами під ногами. 

— Куди ми? — запитую.

Він лише капюшон глибше натягує. Заводить у приміщення, яке минали з дівчатами. Старе, пахне сирістю, крізь темряву фактично нічого не видно. Чоловік здається знає це місце, бо вправно веде за собою, тримаючи за руку. Ми досягаємо сходинок. Він йде вперед, пальці сильніше стискають мої. 

— Тримайся. — голосом пестить слух.

— Добре. 

Ноги дещо заплітаються, але мені весело. Я ніколи не мала змоги тікати кудись з хлопцем. Ніколи. Єдине, що було доступно — уява, де поводжуся, як і належить підлітку. 

Піднявшись сходами, крокуємо повз захламлені приміщення. В темряві видніються обриси дверей, які ведуть у якісь кімнатки чи кабінети. Врешті-решт, знову минаємо сходи, тільки тепер вони круті, й опиняємося на даху. Тут значно світліше, аніж будь-де внизу. 

Іскра відпускає руку, йде до краю. Я ж озираюся. Дерева фактично з нами однієї висоти. Їх верхівки тонуть у чорноті осінньої ночі. Легкий вітер колихає в такт музиці, що лунає з-під землі. 

— Йди сюди, — кличе.

Наближаюся до Іскри. Він сів на край звісивши ноги. Сідаю поруч. Обіймає за плечі, притягує до себе. Зручно вмощуюся у чоловічих обіймах. Дивно, що так легко піддаюся йому. Довіра — складна річ, і він не просив йому вірити, а я інтуїтивно не сумніваюся у ньому. 

Кінчиками пальців торкається підборіддя. До себе повертає голову. Намагаюся роздивитися риси обличчя, але вони втікають. Бачу обриси, глибокі очі, котрі чорними зараз видаються. Вдихаю запах моря. Підвладна йому. Частинка цього незнайомця, який врятував. 

— Поглянь на небо, — тихо просить, сам рухає моєю головою, щоб погляд спрямувала вверх. 

— Зорі. — кажу.

— Влітку їх тут у тисячу разів більше. 

Усміхаюся. Рука Іскри, що за плечі тримала, вниз спускається. Він пробирається під худі, торкається оголеної шкіри спини. Смикаюся від дотику. Зупиняється, а через мить знову водить долонею. Нічого такого, проте тілом сироти мчать. 

Я вже третій місяць живу у містечку по сусідству, але жодного разу не глянула на небо вночі. Жодного. 

— Красиво, — шепочу. Голос не здатний звучати голосніше. Та й не хочеться тривожити тишу між нами та самим всесвітом.

— За повір’ями наших предків, зірки фактично не наділялися назвами, бо вважали, що то палаючі свічі. Як тільки народжувався хтось, Бог запалював свічку його душі й ставив на небі. Кажуть, якщо людина жила на землі праведно, то і її свічка горіла ясним, чистим світлом, і навпаки:, якщо людина жила безладно, то її зірка горіла слабким, блідим вогнем. 

— А що скажеш про падаючі зірки? 

Іскра всміхається. Я не бачу, але чую, як він глибоко вдихає. Тепло від його тіла зігріває. Мені подобається слухати його голос. 

— Поняття про падаючі зірки — дуже різні. Одні кажуть — то нехрещені діти, другі — що це ангели проганяють з неба злих духів, треті — що коли хтось помирає, то і зірка його падає…

— Отже, якщо я помру, то моя зірка впаде. 

— Так кажуть. — тихо лунає. 

Уважніше дивлюся на небесне полотно. Зірок зараз небагато, та їх таємниче сяйво притягує. Хочеться дивитися вічність, рахувати їх, милуватися блиском срібла.

— Ти віриш в цю історію? 

— Є багато чого у що я не вірю. 

— У що ж тоді віриш?

Він стискає моє підборіддя сильніше. До себе повертає. Шкірою струм, імпульсами. Судомно вдихаю. 

— В цілі, до яких самостійно прокладаєш шлях. 

— Які ж твої цілі? — шепочу. 

— Ти.

— Я? 

— Ми ж тут. Я з тобою.

— Чому? — ледь дихаю уже.

Його губи знову близько до моїх. Майже фізично болить від того, що не торкається. Хочу потягнутися вперед, до нього, та він не дозволяє, тримає між нами відстань, катуючи очікуванням. 

— Ми граємо у гру, — м'яко каже. 

— В яку? — усміхаюся.

— Небезпечну.

— У ній є правила? 

— Ніяких, дівчинко.

— То як тоді грати? 

Іскра врешті торкається губ. Гарячий потік кров на лаву перетворює. Лину ближче. Стає спекотно, попри холод. Осінній вітер злегка віє, танцюючи довкола нас. Торкається шкіри, ковзає під одяг, змушуючи то тремтіти від холоду, то палати вогнем. Його рука на потилиці. Я тягнуся до капюшона, скидаю й зариваюся пальцями у волосся. Воно неймовірно м'яке. В якусь мить сідаю йому на руки. Піді мною висота у кілька поверхів, і все. Я повністю в руках Іскри. Якщо впустить, зіслизну й полечу вниз. Його ноги у повітрі бовтаються.