Глава 5

Вибравшись з лісу я одразу бачу Ніну. Вона стоїть у компанії дівчат, сміється, в руках стаканчик з якого дівчина куштує напій. Мій таємничий рятівник натягує капюшон  нижче. Не прощається, взагалі нічого не каже. Крокує кудись в обхід свята злившись з темрявою поза межами вогників. Глибоко вдихаю. Прохолодне повітря проникає в легені, приємно вдихати його. Йду до Ніни. Руда одразу помічає мене. Її обличчя дещо змінюється, в блакитних очах спалахує шок. Вона сама відходить від дівчат, хапає за руку і тягне у темний закуток за одним з возів.

— Що сталося? У тебе кров. 

Трясця, я вже забула про мачо і те, як приклала чолом в його ніс. 

— Розповім по дорозі додому. — різко кажу.

Ніна не опирається. Киває, зрозумівши серйозність ситуації, прощається з дівчатами на відстані. Ми швидко дістаємося мого авто та залишаємо Загірне за спинами. Поки їдемо у наше приховане місто, вона мовчки очікує на мою розповідь. Я теж мовчу, в якусь хвилину дівчина не витримує:

— Ти розкажеш чи ні? 

— Я шукала тебе. Мені сказали, ти в ліс пішла.

Ніна хмуриться.

— Мене не було в лісі. 

— Це я вже зрозуміла, — буркаю. — На мене напав мачо, якому відмовила. Я дала здачі. А потім з'явився таємничий незнайомець та врятував. 

— О, від незнайомця детальніше, — вона аж сідає рівніше. 

Скептично оглядаю її. Закочую очі. На секунду замислююся, що ми знайомі всього нічого, але я почуваюся так, мов знаю Ніну усе життя. 

— Він був в лісі теж. Побив мачо, провів до виходу. Ми поцілувалися. 

— Вау, — Ніна затуляє рота рукою. — Як його звати? 

— Він би не залишався таємничим незнайомцем, якби знала ім'я, — хмикаю.

— Точно. — вона сміється. — Він красивий? 

Прикушую губи. Запах моря спогадом вкриває, мов хвилею. Я погано роздивилася його обличчя, чесно кажучи, і вперше, і вдруге. Увагу привернули очі. 

— Дуже. 

— То ми поїдемо в Загірне ще? — з надією.

— Поїдемо. Я просто хочу дізнатися його ім'я, щоб потім віддячити. — тихо кажу.

Брехня, знаю я, мабуть, і Ніна теж. Але це та брехня, яку хочу сама собі озвучити. Адже насправді мені…сподобалося, що було. Не напад мачо, ні, але порятунок однозначно. Мене збентежив цей хлопець, ким би не був. Щось у ньому зачепило, щось таке, знайоме, приховане, потрібне мені самій. 

***

Наступний тиждень минає спокійно. Ніна кілька разів навідується до мене, ми готуємо разом, їмо разом, гуляємо і дивимося фільми теж разом. Подобається її присутність. З нею не сумно. Надіюся, що завдяки цій дівчині я зможу протриматися до прибуття Рада і не збожеволіти. 

Коли настають вихідні ми знову їдемо у Загірне. Тепер я знаю дорогу, тож прибуваємо швидше. Відвідуємо кінотеатр, їмо вуличну їжу, а потім зустрічаємося з дівчатами, з якими минулого разу познайомилася Ніна. Їх двоє: Христя, Софія. Вони подобаються з першої ж миті: веселі, завзяті, активні, явно щасливі бачити нові обличчя в Загірному. Не запитують звідки ми, можливо Ніна набрехала щось минулого разу. 

— Сьогодні у нас вечірка у закинутій шахті, — Христя накручую пасмо рудого волосся. Вона красива, ефектна. Тільки колір фарбований.

Ми стоїмо біля маленької кав'ярні. Все ще прикрашено дарами осені: гарбузами, ящиками з яблуками та іншим. Жовте листя навколо вітер постійно зриває з дерев додаючи краси місту, як на мене. 

— Підете? — Софія запитує у нас з Ніною. Ця дівчина простіша, русява, з зеленими очима, пухкенька.

— Підемо, — з готовністю відповідає Ніна.

— Ми вже тут. — усміхаюся.

— Тоді запрошую за мною, — каже Христя. — Худі, не той одяг, звісно, але… — змахує рукою.

Знала б ця Христя, які наряди у мене вдома, і яка їх вартість, то нічого б не казала, але нехай. Зараз худі частина мого маскування. Ніна у такому ж фактично, тільки замість високих чоботів на ній кросівки. А волосся сьогодні вона зав'язала у хвіст. 

До шахт ми їдемо пішки, і я розумію чому, лише тоді, коли доводиться пройти для цього лісом. Машиною я б тут точно не проїхала. На дворі вже стемніло. Минувши частину шляху стає чути музику. Баси вібрують у повітрі. Здається, навіть дерева тремтять від звуку. Дівчата жвавішають. Христя, у своїй спідниці та топі, підплигує крокуючи. Софія одягнута у джинси й топ, дещо скромніше. Втім, я все одно дивуюся як їм не холодно, мені й в худі не гаряче. 

Вибираємося на відкриту поляну, чи щось на кшталт. Тут не дуже велика будівля з червоної цегли, у два поверхи. Старі прилади, які колись, певно допомагали добувати з надр землі корисні копалини. Їх кинули тут, мабуть, на нових шахтах вони не потрібні, або вже застарілі. 

Дівчата впевнено проходять повз бетонний паркан й ще якісь будівлі з цегли. Ми слідом, переглянувшись. Музика гучна, поштовхами на землі відчувається. Христя показує куди йти. Забираємося всередину,  перед нами якийсь старий вхід забитий дошками. Софія відсуває одну, ми пролазимо всередину. Йдемо у фактичній темряві. Дістаємося якогось металевого потяга, він нагадує дитячі вагончики у парках розваг, тільки пофарбований у помаранчевий. Минаємо його, а потім опиняємося над старими сходами. Тут вже краще, все освітлене гірляндами, музика відчувається фактично в нутрощах. 

Чесно кажучи мені дещо страшнувато ось так заходити сюди. Розумію, на глибину не спускаємося, але все старе, невже стільки руху й шуму не обвалить нічого? 

Ніна хапає за руку. Спустившись, минаємо щось на кшталт коридору й опиняємося серед натовпу. Вогників багато, вони розвішані всюди, та їх все одно мало, щоб дати достатньо світла, аби бачити обличчя.  Натовп біснується. Загірне не дуже велике містечко, проте, людей тут вистачає. 

Оглядаюся, поки Ніна тягне слідом за Христею й Софією. Стіни наче тверді, підбиті деревом. Можливо колись це дерево тримало землю, але зараз, не певна, що воно не гниле. Ми розштовхуємо відпочивальників, й врешті опиняємося біля імпровізованого бару. Його явно зробили з піддонів, які пофарбували у чорний. Якийсь хлопець завзято роздає напої, або розливає їх у стаканчики, дивлячись, що ти обираєш. Пити не люблю, замовляю колу. Кладу на удавану стійку кілька гривень. Ніна додає ще, перехиляється до барменів й щось просить. Христя та Софія весело сміються. Очікую. Врешті, Ніна подає мені пляшку відкритої коли. Принюхуюся. Пахне алкоголем.