Глава 4

Мачо зносить з мене вітром, не інакше. Ось я не могла й вдихнути від ваги, і ось я відповзаю до дерева, де кілька секунд тому був незнайомець з запальничкою. Мене трусить. Я не вперше проживаю подібне, врешті, бути донькою Орло таке собі задоволення, але до такого не звикається якось. Підтягую до себе ноги, обіймаю руками, спостерігаючи за двома тінями. Мачо під незнайомцем. Вже й не кричить, чомусь, лише хрипить. Можна було б зупинити рятівника, та я не хочу. Навіщо? Нехай виродок отримає своє. Дивлюся далі. В якусь мить незнайомець встає з мачо. Витирає руки в його худі, пинає під ребра носком чобота. Мачо повертається на бік, спльовує кров. Сівши, намагається повернутися в реальність. 

— Тікай. 

Одне слово незнайомцем кинуте таким тоном, що мороз шкірою. Ніколи не чула подібного голосу. А я бачила різне за двадцять років. Навіть мені хочеться втекти. Мачо встає рачки й повзе. Минає мене, тоді підводиться на ноги й мчить у бік свята. Я видихаю. Виходить надто шумно у тиші, яка тепер в лісі. 

— Ти звір, — бурмочу. 

Незнайомець клацає запальничкою. До мене крокує. Сідає поруч. Темно надто, та я все одно повертаю голову, щоб з ним поглядами зустрітися. Наші очі схрещуються. Видно погано, втім, вглядаюся. Шукаю там дивовижне щось. І сильне. Він, мов землетрус принаймні так відчувається: руйнівний, страшний, небезпечний. 

— Будь ласка, — вимовляє. 

Нервовий сміх зривається з губ. Знову мовчимо. Тільки клацання запальнички. Дивно, чому мені не страшно з ним. 

— Дякую. — все ж кажу. 

Очікую питань. Чого не будь, чи хоча б уточнення, чи не постраждала, але він мовчить. Наші плечі торкаються. Відчуваю його тепло. Воно в мене проникає, несвідомо, можливо він не бажає цього, але зупинити не здатний. Притуляюся. Видих зривається з рота мимоволі. 

— Якби нас бачили люди, тобі б сказали триматися від мене подалі.

— Чому? — одразу цікавлюся.

Він саркастично хмикає.

— Агресія. 

— Що ж, — видихаю. — тоді рада знати, що ми одне одного знайшли.

— Я лякаю людей. 

— Мене складно налякати. 

— Твій залицяльник має поламаний ніс, щелепу і ребра.

Стенаю плечима.

— Він заслужив. 

— Подібне лякає людей.

— Я не звичайна людина. 

На хвилинку він повертає голову до мене. Я ж дивлюся тепер прямо. Відчуваю, пропалює очима. Уява сама малює їх красивий сірий колір, який бачила приблизно з годину тому. Шкода, що тоді погано роздивилася обличчя, не зрозуміла який він, не побачила деталей. Пам'ять зосереджена лише на очах. Подумки вирішую, що він віку Рада, може трішки старший. 

— Чому? — хрипло питає.

Змовчую. Ризиковано щось казати. Ніхто не знає, що тут втікачка мільйонера Орло. Інакше мене одразу здадуть, впевнена. За гроші люди йдуть на дивні речі. 

Незнайомець встає. Я слідом. Не хочу сама залишатися тут. Він крок вперед, я слідом.Чую, всміхається хитро. 

— Що? — з викликом. 

— У мене песик був, теж так за мною ходив, — чи то насмішкувато, чи зі знущанням, каже. А може й те, й інше. 

— Я погано знаю ліс. — відрізаю. — Просто повернуся з тобою на свято.

— Взяти тебе за руку? — знову уїдливо. 

Навіщо рятувати, якщо потім ти явно насміхаєшся? 

— Ти мене відправив сюди, тож візьми! — фиркаю. 

Він веде плечима, накидає худі. Стоїть на крок попереду. У темряві видніється обрис руки яку витягує назад. Серце робить кульбіт, якесь дурнувате. Вкладаю холодні пальці у його гарячі. Закривавлені. Дивно, що факт цього не викликає огиди чи чогось подібного. Незнайомець всміхається, і йде вперед. Розглядаю широку спину, підтягнуте тіло. Навіть в ночі зрозуміло, що він спортивної статури. 

— Як тебе звати? — питаю, поки крокуємо.

— Можеш сама обрати мені ім'я. 

Хмикаю.

— Невже байдуже, як називають?

— Байдуже. 

— Хм. Тоді… Нехай буде…Це складно. — буркаю.

Знову він усміхається. 

— Тоді буде час подумати, коли вдома будеш. — голос зігріває.

Замислююся. Як він тільки що морозним був, а тепер тепла сповнений? Не просто ніжного, а іншого, якогось…з передчуттям перемоги. Не певна, що вірно розумію, але інтуїція не здатна пояснити емоції в слова зараз. 

— Не буде. — хрипло кажу. 

— Думатимеш про мене. 

Не питає, стверджує.

— Забуду, як тільки поріг переступлю.

Незнайомець зупиняється. До мене різко обертається. Між нами нуль міліметрів. Впираюся у його груди. Руки інтуїтивно лягають на тканину худі. Подих збивається. Він нахиляється. Запах парфуму пестить нюх. Свіжий, нагадує щось морське, мов бриз. 

— Я запитаю, коли наступного разу зустрінемося, ще раз. 

— Я не буду. — вперто повторюю.

Хмикає. Руки на потилиці опиняються. До себе притягує намотавши волосся на кулак. Губи лягають на мої. Ціпенію. Ніколи ніхто не дозволяв собі цілувати мене, ще й так. Або чіплялися, а я відбивалася. Або намагалися звабити з інших причин. 

Я нікому не піддавалася. Не дозволено було ні мною, ні братом торкатися шкіри. А зараз я оніміла. Дихати немає чим. Море на шкірі раптом осідає. Солоним чимось, і солодким, свіжим й приємним. Бажаним. Відкриваю рота. Він поглиблює поцілунок. Хапає нижню губу, кусає. Я тону. Ліс та звуки свята вдалині стають розмитою плямою. Страх й адреналін пульсують в горлі. Вниз тілом, в кожну клітинку, щоб не могла протистояти. Палаю. Стискаю худі незнайомця дозволяючи натягувати волосся так, що  шкіра горіти починає. Він відривається. Язиком по губах, до шиї, й кусає. Стогну. М'ятний присмак його дихання на мені холодом. 

— Будеш. — бурмотить на вухо.

Халепа. Він — справжня халепа. Мій повний провал. Бо тепер я змушена буду знову приїхати в Загірне. Не зможу не повернутися…