Глава 3

Не пручаюся, слідую за нею. 

Людей повно. І старі, і малі, і нашого з нею віку. Де-не-де скупчилися підлітки. Всі усміхаються, щось п'ють, куштують фрукти, купують, та просто гарно проводять час. 

Ми з Ніною йдемо до намету з напоями. Вона пригощає. Бере нам два гарячих какао, а ще запечені яблука. Відходимо зі стаканчиками до столиків, які зробили з піддонів та пофарбували у графітовий колір. 

— Дари осені, — куштує яблуко. — Сма-а-а-ачно. 

Усміхаюся. Вона мені подобається. Запальна та безсоромна, що може бути краще для такої, як я? 

— Як з кіно? — уточнюю.

— Ми підемо. Але спершу проведемо гарно час тут, бачиш? — вказує на вивіску неподалік. Там пише, що о шостій почнуться розваги, і перераховані події: танці, вогнище, знайомство та алкоголь. 

— Алкоголь явно не входить у мої плани. 

— Ми й не будемо. 

Куштую какао. Воно неперевершене. В міру солодке, в міру шоколадне. Все у ньому ідеально. Раптом тілом мчить мороз. Потилицю починає щипати, наче хтось пропалює поглядом ззаду. Напружуюся. Інстинкт каже обернутися, перевірити. Мозок нагадує: я не просто дівчина, яка живе тут. Я — втікачка від батька та весілля. І я обіцяла брату бути чемною. Трясця. 

Змінюю положення тіла, намагаючись удати, що не пробую розгледіти, що за спиною. Наштовхуюся очима на кількох молодих чоловіків. Всі вони виглядають років на двадцять — двадцять п'ять. Всі красиві, високі та сильні. Не думала, що у такій глушині живуть такі красені. 

— Ти теж їх бачиш? — Ніна навіть яблуко не доносить до рота. — Ми ж залишимося? Я впевнена, вони будуть на танцях.

Всміхаюся. Це помилка, проте, яка солодка, особливо враховуючи повне усамітнення. — Залишимося, — заспокоюю Ніну.

Відчуття, що хтось спостерігає, відпускає так само несподівано, як з'явилося. До вечора й початку танців час збігає швидко. Ми прогулялися поміж наметів, сходили у кіно, випили щонайменше кілька порцій какао. 

Рівно о шостій вечора ми стоїмо у натовпі з молоді. Ті хлопці, яких ще вдень побачила, теж тут. Один з них привертає мою увагу зараз. Вдень я не помітила його. Чорнявий, у такому ж худі, як у мене, але капюшон спав. Втім, голову прикриває каптур, та під ним видніються чорні пасма. А ще на обличчі легка неголеність, вона додає йому чогось… звабливого. Він від мене на відстані в десять кроків. Його друзі сміються, жартують, підморгують дівчатам, котрі, судячи з вигляду готові вже впасти до їх ніг. Але не він. 

Цей хлопець сперся на віз, — їх тут повно, стоять півколом, а в середині вогнище, яке хтось вже підпалив, — в його руках видніється запальничка. Він нею клацає провокуючи іскри. В темряві, котра опустилася на містечко й сплелася з туманом, їх особливо добре видно. 

Музика вдаряє першим акордом та несеться вперед. Баси вібрують у грудях. Вогнище кидає цікаві тіні навколо себе, лягає на обличчя людей сяйвом. На чорнявого теж, тільки він байдужий до усього. Смикаю себе подумки. Яка мені різниця, що він тут стоїть? Відвертаюся.  Шукаю очима Ніну. Руда вже з кимось танцює неподалік від вогню, її широка усмішка прикрашає дівчину. 

Зітхаю. Попри веселощі, та наче легкий настрій, тяжкість мого становища не дає розслабитися. Запитую, чи не підвела я Радомира сьогодні? Він сховав мене, зробив все, щоб я могла бути у безпеці, а я злегковажила, пішла проти, як завжди. 

Ні. Все ж гаразд. Тут ніхто й не знає мене. Ніхто не в курсі хто я, звідки приїхала. Я просто пересічна дівчина, яка…приміром, подорожує країною. Чому б і ні? І от життя мене завело у Загірне. 

Раптово на очі лягають чужі долоні. Смикаюся. Хочу провернутися, але тіло позаду фіксує моє, не даючи змоги звільнитися.

— Вгадай, з ким ти проведеш ніч, і я заберу руки. — чоловічий голос лунає грайливо. 

Закипаю. 

— Сама. 

— Не вгадала.

— Хотів, щоб сказала, що ти той самий? — насміхаюся.

— Могла б. 

Хапаю його пальці та відтискаю з власного обличчя. Він піддається, переносить руки на плечі та повертає до себе. Симпатичний, але цього мало, щоб зацікавити. Каштанове волосся, ніс з горбинкою, а ще, явно одурманені очі. 

— Яка ти крихітка. Звідки? Ти не місцева. 

Звужую погляд. Схиляю голову на бік. Адреналін пульсацією в тілі. Всміхаюся. 

— Не місцева. — підтверджую. 

— Що ж ти тут забула? 

Він нахиляється, я відсахуюся. 

— Не наближайся, якщо не хочеш потім нутрощі по лісу збирати замість грибів. 

— Нічого собі, — пирхає. — Ким себе уявила? — явно дратується. 

Бідолашний, не знає, що моя погроза не жарт. Рад, якщо дізнається про його слова, так і вчинить. 

На мої плечі лягає дві руки з-за спини. Напружуюся знову. Сьогодні божевіллям хворі всі? Повертаю голову і наштовхуюся на примарний погляд. Саме примарний, бо він сірий, але надто світлий. З подивом спостерігаю за тим як очі стають темнішими, тепер нагадують чорну хмару. Це той самий, з запальничкою. Дуже красивий. Сексуальний. Мабуть, він і не здогадується яка у нього зовнішність, інакше б не ховав її за каптуром. 

— Зникни. — одне слово хриплим голосом. — Дівчина не хоче з тобою спілкуватися. 

Місцевий мачо психує, але задкує. Не слідкую куди йде. Струшую з себе руку удаваного рятівника. Він відступає, поправляє каптур. Спирається на імпровізовану фотостіну з дерева, навколо якої багато гарбузів. 

— Я б сама впоралася. — ціджу крізь зуби.

— Можливо. — його голос здається знайомим, наче чула десь. 

— Якщо ти вважаєш, що за порятунок я повинна тобі віддячити, то…

— Я нічого не вважаю. — закриває рота грубо. 

— Добре. — буркаю. 

Повертаюся до вогнища, шукаю очима Ніну. Її немає. Ніде. 

— Твоя подруга в ліс пішла. 

Швидко на молодого чоловіка дивлюся, потім на смугу з дерев, — мабуть, з неї й починається ліс, — і знову на нього.

— Звідки ти?.. 

— Спостерігав.