Глава 2

Два місяці у містечку, а я вже встигла побувати в усіх магазинчиках, купити кілька десятків книг, набори для приготування печива, і навіть попросилася в один магазинчик працювати. Щоправда, мені відмовили. Люди тут привітні здебільшого, але водночас усі щось приховують. Ніхто не каже про себе більше, ніж ім'я. Ніхто не каже від чого ховається тут, та й чи взагалі, щось ще. Спершу це обурювало, а потім нагадала собі, що сама не краще. Ніхто не знає мого імені. Для усіх я — Лада, а не Влада. 

Також мені вже знайомі усі куточки міста і навіть ліс за моїм будинком. Тут красиво, спокійно, є парк з альтанками, кав'ярні, навіть паби. Загалом це звичайне місто, якщо забути, що дорогу до нього знайти складно, адже мапу, яку дав Рад, видають конкретно вони самі, всюди шастає охорона у чорному, втім, тебе не чіпають, і всі щось приховують. Я б назвала місто таким собі сховком для людей, які бажають зникнути.

Сьогодні у мене день, коли не готую, а купую готову їжу. Тож придбавши кілька наборів китайської їжі прямую додому. Погода не дуже, мрячить мілкий дощик, але з-за хмар подекуди намагається визирнути сонце.  

Крокую повільно, насолоджуючись чистим повітрям та бажаючи витратити час хоч якось. Його у мене тепер вдосталь і навіть більше. Чую звук велосипедного клаксона. Відриваюся від споглядання хмар й бачу, що на мене летить дівчина. Рудоволоса, мого віку, але перелякана. Прямо біля мене падає, а я встигаю в останню мить відскочити.

— Вибач, — стогне вона під вагою велосипеда.

— Жива? — натомість питаю.

Допомагаю відкинути велосипед й простягаю руку. Руда на мене дивиться. Очі блакитні, гарні та глибокі. Волосся кучеряве і дуже яскраве. 

— Жива. — відповідає, береться за руку та встає. — Дякую. Задивилася на вивіску і все… — винувато всміхається.

— Буває. — стенаю плечима.

Дощ посилюється. З мілкого перетворюється на слабкий. 

— Ніна. 

— Лада. — реагую на її щиру усмішку. 

— Ти тут давно? — питає.

— А що? — підозра пронизує мене наскрізь.

— Нічого, я давно. Іноді нудно, але… — замовкає, розуміючи, що бовкне зайве.

Хочеться сказати їй, а що ти хотіла від міста, якого не існує?  Втім, Ніна стає вмить німою. 

—  Безпечно. — допомагаю їй не підбирати слів. 

Вона усміхається.

— Я хочу віддячити за допомогу.

— Яку? 

— Серйозно? — Ніна ще ширше усміхається. —  Я ледь не розчавила тебе, а ти допомогла піднятися. На вихідних поїдемо в сусіднє місто?

— Що? 

— В кінотеатр. 

— А можна? — з сумнівом. Озираюся, ніби мають з'явитися ці чоловіки у чорному та вбити за розмови про подібне. 

— Звичайно, — вона аж сяє уся. — Немає заборон залишати місто. Ти тут ховаєшся, — хитро мружиться, — а не ув'язнена. Ти можеш заходити та виходити. Єдина умова — бути обережною. Ніхто не бажає, щоб місто знайшли. Та й, є ті які працюють над тим, щоб воно постійно залишалося поза межами світу. 

Надія розбавити нудні дні спалахує в грудях вогнем. Рад не був би задоволений, але… це шанс хоч якось не померти від самотності. Навряд Ніна найманець тата. Навряд сусіднє місто наповнене кимось небезпечним. Навряд я витримаю ще хоч день на самоті з собою. 

— Гаразд, — з легким сумнівом промовляю.

— О, круто! Думала сама поїду. Де ти живеш? 

Вказую напрямок рукою коротко пояснивши, де дім. Ніна каже, що знає, ми прощаємося, пообіцявши зустрітися в суботу після обіду, а тоді розходимося. Шосте чуття підказує, що це помилка, але пізно, я два місяці була чемною. Знаю, це моя безпека, і Рад завжди попереджав не поводитися легковажно. Та я впевнена — нічого не станеться. Принаймні поганого. 

***

Обід суботи приходить швидше, ніж очікувала. Одягаюся по погоді: в джинси, високі чоботи та об'ємне худі з капюшоном. Волосся зав'язую у хвіст, чуб на бік, а зверху каптур. Таке собі маскування, проте, зійде. Ніна підходить під дім о другій. Вона нагадує мене, тільки руде волосся складно заховати: теж у джинсах та чоботах, на ній зелене худі. Виходжу до дівчини з усмішкою.

— Привіт. Чудово, що у тебе машина, бо я ходила пішки. 

— Пішки? — навіть не знаю чому дивуватися.

— Ага. Через ліси. Ти готова? Бо я готова до пригод. — підплигує на місці. — Сьогодні ще ярмарок, заїдемо? 

— Ти веди. — кажу, стискаючи ключ від авто. 

Ніна не питає чому я одягнута так, а я не питаю її. Певно, тут таке неоголошене правило: не лізь в душу. 

Сідаю за кермо та заводжу авто. Ніна поряд. В блакитних очах радість. Виїжджаю з дому й прямую на виїзд, але дівчина змушує звернути на іншу вулицю, пояснюючи, що виїхати з міста можна лише там. Діставшись такої ж брами, через яку потрапила сюди, і двох чоловіків на КПП, ми без проблем їдемо. Ніхто й слова не каже. Не віриться. Я просиділа два місяці не знаючи про те, що вільна пересуватися як бажаю. Звісно, виконувала вказівку брата, але зараз я просто не витримую. Хто знає, що у нього відбувається? Чи впорався він? Чи живий? Батько любить його та покладає надії на сина, проте його виховання часто виходить за межі нормальності. Останнім часом почали закрадатися думки, що Рад не повернеться, не приїде за мною, і я навіки залишуся тут сама. Вони, власне, найгірше, що пожирає вночі. Я здатна впоратися з багато чим, та не з самотністю. 

Їду за вказівками Ніни. Вона щебече про усіляке, слухаю у пів вуха насолоджуючись її присутністю. Погоджуюся на ярмарок, кінотеатр та все, що вона хоче. В цю мить тілом мчить адреналін. Трішки страшно ось так чинити, проте, я все життя не корилася обставинам та намагалася вибороти своє місце під сонцем. І все життя вигрібала за таку поведінку. Батько не скупився на покарання, і лише Рад був єдиним, хто вставав на захист. Але зараз… Зараз я сама. Без батька та брата. Я була слухняною два місяці, заради себе й брата. І нехай совість все-таки шепоче, що можливо дарма повелася на пропозицію Ніни, зате серце радісно б'ється в грудях від передчуття чогось нового.