Глава 1

Влада

Я ніколи не була татовою принцесою. Я намагалася бути воїном у сім'ї, де визнається лише груба сила та те, що у тебе між ніг. На жаль у мене немає того,  що поважає батько. Тож довелося перетворитися на особу, яка здатна дати відсіч всім, яка не слухає, не кориться, а постійно протистоїть та скандалить. Одним словом: на вибагливу дівчину, яка постійно лізе не туди, куди можна чи потрібно. 

Мати померла давно. Не витримала тиску батька. І бруду. Зрад. Впливу грубої сили. Перераховувати можна до нескінченності. Втім, від неї користі було мало — вона ніколи не рятувала мене. Зате, на противагу всьому лайну, у мене є брат. Старший, такий же грубий, пихатий, нахабний, як батько, і…зранений всередині. В його душі немає місця, де б не було порізу від батькових дій. Його душа — єдине, що завжди стояло та стоїть між мною та Валентином Орло, як стіна. Він зневажав матір, але любить мене. Він полюбляє силу, поважає її, але дозволяє лише мені одній бути слабкою, бути залежною від його сили. І я цим користуюся. З дитинства почала, й дотепер. Тому що для Рада я — принцеса. Для Рада я —  сенс. Для Рада я та, кого він любить. 

Тому він рятує зараз. Батько любить заробляти гроші незаконно. Любить проводити угоди, котрі загрожують смертю, або мінімум, в'язницею. Я не знаю чітко, що саме він робить, як володіє усім тим, що має в Україні та по світу. Проте, я знаю, що він любить гроші найбільше. А я — потенційна річ, яку можна й потрібно продати подалі від гріха. І ця річ нещодавно була продана у власність іншого чоловіка, такого ж, як мій батько. 

Рад не може дозволити подібного. Я — його сестра. Я — його принцеса. Його крила та частка душі. Єдина, кого він любить. Єдина, за кого він готовий померти.  Єдина, хто знає правду про те, чому його душа зранена, і бачила майже те саме, що й він. 

— Гроші, — вкладає в руки готівку. Багато готівки. 

Ми стоїмо на узбіччі дороги, котра веде до траси. В руках мапа, де прокладений шлях до містечка, яке Рад знайшов для мого сховку. 

— Ніяких телефонів. — продовжує твердо.

— Знаю, — в майже чорні очі дивлюся. Насправді вони карі, просто надзвичайно темні. Хоча, у сонячний день можна помітити в них відтінки золота. 

— Пообіцяй, що впораєшся. — Рад нависає наді мною. Високий та красивий чоловік. Він завжди був таким: дорослим, старшим, сильнішим. Він ніколи не намагався бути хорошим. Ніколи не дарував комусь надію, що він інший. Тільки я знаю його справжнього. Я бачила шрами й рани, видимі для ока, й невидимі. Я лікувала його та піклувалася про нього. 

— Впораюся. — хрипло кажу.

Моя голова не сягає навіть підборіддя Рада. Він обіймає. Тріпоче чорне волосся та рівний чуб. Закладає пасма за вуха та бере обличчя в теплі долоні. 

— Там дім повністю забезпечний на пів року. Потім я приїду. Ні з ким не спілкуйся. Ні з ким не говори. 

— Я знаю.

Рад відпускає,  підпалює цигарку. Дим видихає у повітря, змушуючи задихатися. 

— Хвилююся. — уривчасто каже. 

— Ми впораємося.

— Звісно. — зла усмішка викривлює красиве обличчя. — Я заберу у нього все, розірву угоду і ти будеш вдома. Тільки ми, Влада. Брат та сестра. 

— Вільні. 

— Вільні.

Він цілує у чоло. Відкриває дверцята нового позашляховика. Сідаю за кермо. Заводжу авто, рушаю. В дзеркалах він — єдиний, хто захищав все життя. Моя душа. Сумний. Я знаю Рада надто добре, щоб читати поміж слів та проникати за стіну його спокою. Він хвилюється за мене. Глибоко вдихаю. Не даю собі розревітися. Тисну газ та швидко зникаю за рогом. Або так, або я — дружина огидного виродка, який любить мучити болем і вважає жінок ляльками для втіхи більше ні для чого не придатних. 

***

Кілька годин на дорозі втомлюють. Я не звикла так довго їхати сама. Доводиться встати обабіч, максимально під'їхавши до дерев. Батько ще не знає, що втекла. Не знатиме куди й на якій машині. Але він шукатиме. О, звісно ж шукатиме, бо втратити продану річ так погано для його репутації. Це підстава чистої води. 

Тру очі. Капаю у них каплі для зволоження. Відкинувши голову повільно дихаю. Страшно. Попереду порожній дім, чуже місто закритого типу, якого й на мапі немає, — тож я здивована як його знайшов Рад, — і пів року на самоті. Але це краще, аніж інші варіанти. Хто зна, можливо Радомиру вдасться знищити батька раніше і тоді ми зможемо жити нормально. Навіть прикинутися нормальними. Тоді я зможу бути собою.

Пів годинки відпочинку і я знову в дорозі. Уважно слідкую за тим куди їду постійно перевіряючись з мапою. Було б легше, якби їхала з навігатором, але Рад вимагає обережності, і я з ним згодна. Врешті, мені двадцять, а йому вже двадцять п'ять, він точно знає більше. Звикла з дитинства слухати його. 

Зупиняюся на заправці, заливаю повний бак і знову в дорогу. Близько третьої ночі більше не можу. Знову ставлю машину на узбіччі уникаючи людних місць, камер й інших речей, які б привели батька до мене. Вечеряю фруктами, запиваю водою, та кладу спинку сидіння. Тягну на себе ковдру, — колись Рад купив її мені на Різдво, — і заплющую очі. 

— Ти впораєшся, — бурмочу тихо. — Ти сестра Радомира, а отже, така ж сильна. Просто потрібно сховатися та почекати. Якихось пів року і він буде поруч. Він знищить монстра, який татом зветься, тоді все зміниться. 

Раптовий стук у вікно змушує підплигнути на місці. Заклякаю. Вікна у позашляховика затемнені, та й на дворі чорно, проте чітко видно обриси людини. Ні. Чоловіка. Фактично не дихаю. Обережно рухаюся намагаючись побачити, що мигає помаранчевим десь позаду. Розумію — аварійка. Він стукає ще раз. Господи, йди. Тікай. Але ні, він наполегливий. 

Видихаю. Я можу з цим впоратися. Опускаю скло провернувши ключ у запалюванні. На мене дивиться красиве обличчя молодого чоловіка з легкою неголеністю. Мабуть, красиве. На дворі темно, тож загалом його зовнішність малює уява. Він у чорній футболці та джинсах.