Чорні копачі

Робочий день добігав до кінця. У невеликому поліцейському відділенні панувала тиша. Черговий ліниво розгадував кросворди, попиваючи чай із великої жовтої чашки.

Слідча Лера Михайленко працювала у своєму крихітному кабінеті, обставленому старими меблями. На великому столі перед дівчиною лежали стопки паперів і фотографій, стояли ноутбук й лазерний принтер. За спиною слідчої височів масивний конторський сейф, пофарбований у темно-бордовий колір. Його дверцята були прочинені, а із замкової щілини стирчав хромований сувальдний ключ. На сейфі стояв старий радіоприймач.

На тумбі біля вікна красувався скляний флораріум, в якому розташовувалося невеличке озерце. У воді плавала ряска, а дно було викладено дрібною морською галькою. Над озерцем височіла скеля, майстерно вирізана з суцільного шматка граніту. Вгорі скелі було зроблено горизонтальний проріз, з якого по каменю вниз струменів водоспад. Ліворуч і праворуч від озерця був насипаний ґрунт, у якому росли різні декоративні рослини: папороті, плющі та мохи.

Флораріум закривала зверху чорна пластикова кришка, в якій були вбудовані світильники та вентилятори. Збоку кришки розташовувалися три вимикачі: синій для насоса водоспаду, зелений для обдування й червоний для освітлення. Під час увімкнення вентиляторів рослини починали хитатися туди-сюди начебто від подиху справжнього вітерця, а жовте освітлення створювало ілюзію справжнього сонячного світла та до того ж давало додаткове підсвічування рослинам.

У свої двадцять шість років Лера була самотня і більшу частину часу проводила на роботі. Флораріум став для неї тією невеличкою віддушиною, яка давала змогу дівчині розслабитися і хоч трохи відволіктися від щоденної поліцейської рутини, переключивши увагу на догляд за озерцем та рослинами.

Слідча якраз закінчувала складання протоколу затримання підозрюваних. Справу про здирництво у двох київських бізнесменів було розкрито по гарячих слідах, винних встановлено й потерпілих врятовано. Тепер дівчина могла повною мірою пишатися собою, адже вона провела розслідування швидко й ефективно, нібито за підручником. Хоча насправді в глибині душі вона прагнула чогось значно більшого та вагомішого, ніж банальні крадіжки та рекет. Слідча була молода, розумна й амбітна.

Лера ввімкнула радіоприймач і задумливо подивилася у вікно. Кабінет наповнила спокійна музика. Крізь заґратоване вікно дівчина спостерігала, як вулицею Прилужною неквапливо рухався потік машин і автобусів.

У двері постукали. Увійшов начальник відділення поліції Максим Олександрович.

– Як твої успіхи? – запитав худорлявий чоловік, усе ще досить підтягнутий і моложавий, незважаючи на свій поважний вік, який торік перевалив за шістдесят років.

– Нормально, працюю. Справу місцевих рекетирів готую до здачі в архів.

– Це добре, молодець. У мене для тебе з'явилася нова справа. Вона особлива, можна сказати навіть дещо загадкова.

– Невже?! – пожвавилася Лера. – Я із задоволенням за неї візьмуся!

– Спочатку все вивчи, потім даси відповідь, – усміхнувся начальник. – Ти чула про так званих "чорних археологів"?

– Так, мені не раз доводилося про них чути, – з цікавістю відповіла слідча. – Ці негідники розкрадають стародавні могильники й кургани та не дають спокійного життя археологам та історикам.

– Все правильно. Це один суцільний кримінал, який до того ж дуже важко довести, – погодився Максим Олександрович, задумливо погладжуючи вуса. – У нашому мікрорайоні живуть двоє молодих археологів, які вже кілька разів потрапляли в поле нашого зору під час допитів місцевих антикварів і перекупників. Нічого серйозного за ними не було помічено, але ми про всяк випадок взяли їх собі на замітку. Так от, три дні тому вони безслідно зникли.

– Тут, у Києві?

– Ні, далеко на півдні України на острові Березань, який розташований біля селища Рибаківка.

– Чи є вже попередні версії того, що трапилося? Можливо мав місце нещасний випадок? Або ж конкурентні розбірки з іншими "чорними археологами"?

– На жаль, нічого толком на цей час не відомо. Родичі дівчини несли на допиті якусь маячню про античні символи й пошуки загадкової печери. Справа сама по собі дійсно дивна і заплутана. Я все думав, кому б із наших слідчих дати її в роботу. Вирішив тобі. Сподіваюся, що я не помилився?

– Звичайно ж ні! Я із задоволенням нею займуся!

– Тепер у тебе є можливість проявити свої здібності, – усміхнувся начальник. – Справа сама по собі досить таки знакова – якщо впораєшся, то я впевнений, що нитки від неї потягнуться дуже далеко в потаємні злочинні кола столиці.

Максим Олександрович поклав на стіл тонку теку з матеріалами справи й напучував дівчину:

– Сподіваюся, що тобі все ж таки вдасться розшукати хлопця з дівчиною. Адже вони ще зовсім зелені, не повинні були геть закостеніти в криміналі. Якщо буде потрібно, то ми без проблем оформимо тобі службове відрядження в Рибаківку. На випадок, якщо виникнуть будь-які питання чи ускладнення, без вагань телефонуй на мій особистий телефон у будь-який момент. Усім чим зможу – я тобі допоможу.

Начальник вийшов із кабінету. Лера нетерпляче розшнурувала теку і почала перегортати сторінки, що мали такі заголовки:

● заява про зникнення Вікторії Єщенко, віком 21 рік;