Частина 1

 —... Ти маєш заспокоїтись. Олесь сильно поранений... Можливо він вже не виберіться з тієї... — продовжив юнак.
    Зараз він дивився на невелику панянку з русявим волоссям, яке покривало тендітні плечі красуні. По ній зовсім не скажеш, що в скрутний для країни час, ця дівчина може хоча б трохи допомогти. Але пов'язка на лівому оці, руйнувала ці думки. 
 — Ні! Я відмовляюсь! — доволі голосно промовила русоволоса — Олесь... — дівчина важко видихнула — Він буде жити  Я в це вірю... І буду вірити... Володь... — як тільки ці слова полинули з уст із голубих оченят потекли потоки сліз. Їй не хотілось вірити... Її брат...
    Зараз вона дивиться на високого юнака. Років можливо двадцяти п'яти . Зріст досягав десь 192-195. Довгасте лице, яке застигло в гримасі суму та співчуття. Блондинисті локони , стирчали в різні сторони, прикриваючи вуха та неохайно падаючи на лоб парубка . Очі брудного відтінку, наче глибоке болото, в яке ти знайдеш але вже ніяк не вийдеш. Вони так і затягнуть тебе, не надавши й жодного шансу на спасіння. Іноді здавалось, що очі горіли, коли той кидав ледь помітний погляд на миле личко русоволосої. Й не тільки вони, а й на щоках з'являвся ледь помітний багрянець. 
    А одяг. Це військова форма , яку неодноразово бачила дівчина, як не на солдатах , так на рідному браті. Загорілась би вона пекельним вогнем, до найменшого клаптику. 
 — Лесь... — пролунав тихий голос юнака. Поставивши руку на плече дівчини, він з легка її обняв, в той же момент його тіло відчуло дивний холод, який пронизував кожну кісточку — Я поряд і ніколи, чуєш ніколи не залишу... Я завжди буду поряд... А Олесь... Він сильний. Вибереться, обов'язково вибереться. Зуб даю - з легка посміхнувся юнак. Дівчина, тільки міцно обняла його. 
    Раптом за спиною юнака почулись кроки, і раптом вони припинились. За спиною стояв лікар:
 — Пані Дашкевич? — пролунав тихий голос чоловіка.
 — Так! Дашкевич! Як він ?! — повернувшись на звук, зі сльозами які лились потоками, наче бурхливі хвилі гірських річок, ледь чутно промовила вона — Він ж буде жити?! Скажіть! Правда ж!
 — Вибачте... — спрямувавши свій погляд донизу, промовив лікар. Цих слів вистачило, щоб визвати справжню істерику — Ми робимо все можливе, але... — не давши закінчити фразу, як його перебила Леся.
 — Але ?! Яке таке але ?! — в істериці кричала дівчина.
    Раптом в очі юнака потрапив цікавий факт, а точніше деталь. Очі русоволосої блищали, на холодний місяць, який виходить під час найтемнішої доби дня, ночі...
 « — Хей... Друже, ти мені вже став наче брат — поставивши руку на плече молодого хлопця, з посмішкою промовив Олесь.
 — Це честь для мене, Вовчику - посміхнувся юнак. 
 — Не перебільшуй, Зайченятко — із хитрою посмішкою промовив Олесь.
 — Ти до кінця мого життя, це згадувати будеш ? - невдоволено промовив Володя.
 — Обов'язково, Зайченятко.
 — Подумаєш. З ким не буває... — відійшовши від юнака та нахмуривши брови, промовив Володя.
 — Дійсною! З ким?! Хто б ще міг почати панікувати: «Там ворог! Потрібно зосередитись! Потрібно бути готовими до битви!» — перекривлюючи свого друга промовив Олесь — А виявилось, що це звичайнісінький зайчик — ледь стримуючи сміх, промовив юнак — Малесеньке зайченятко! — голосно розсміявшись промовив Олесь, забравши руку з плеча друга. 
 — Ну подумаєш. Так, ти чогось хотів? Навіщо мене викликав? - глянув на молодого юнака, Володя.
 — Я не завжди зможу захищати сестру... Не зможу, бути поряд завжди зі своїм Промінчиком...  — важко видихнувши промовив хлопець. Юнак повернувся до вікна, погляд полетів кудись в далечінь, а разом з поглядом і думки.
 — До чого ти ведеш? - з нерозумінням в погляді промовив Володя.
 — В мене не хороше передчуття... 
 — Тобто? 
 — Пообіцяй мені. Вразі чого, доглянь за моєю сестрою... - ледь повернувшись в його сторону, промовив Олесь — Просто пообіцяй... Невже, це так важко?
 — Гаразд... Але вона дівчина доросла. Навіщо ж їй нянька? Їй вже двадцять років — з нерозумінням в погляді промовив Володя.
 — Так. Вона доросла, й нянька їй зовсім не треба... Але вона особлива. Тому, Володь, вразі чого, побачиш холодний блиск в очах мого Промінчика, будь ласка, прикріпи до неї щось срібне. Брошка, шпилька, та що небудь. Ще ніколи не дозволяй їй відчувати занадто сильні емоції. Просто зроби, так буде набагато безпечніше. Ти мене зрозумів? — з поглядом повним серйозності, промовив Олесь — І ще... У випадку моєї смерті... Будь ласка, ніколи більше не йди у війська, прошу тебе як друга... Та хоча б іноді провідуй мою сестру... — посміхнувшись промовив Олесь. 
    Така дивна посмішка, наче він дійсно прощається з усіма і це його останній день.
 — Я обіцяю... Але ж наший сірий Вовчик, ніколи не помре, в цьому ніхто ніколи не сумнівається — посміхнувся Володя. 
    Це була остання їхня спокійна розмова...
    Прикриваючи спину молодого юнака, якого прозвали «Чаплею», через його високий зріст та худу статуру, сам потрапив на шаблю ворога.»
 — Хей, Леся... — тихенько промовив Володя. 
    Як же добре, що Володя дослухався поради Олеся. Юнак, після цієї розмови, почав носити з собою срібну шпильку. Він ніколи не думав, що вона дійсно пригодиться. Так же, як і те, чого Олесь та переживає за Лесю. А тут це...
 ~ Якого чорта ? Що це ? ~ пронеслась думка в голові в юнака.
    Юнак причепив шпильку до рукава дівчини. Потік сліз тік з голубих очей Лесі, та мокрими слідами залишались на одязі Володі. Він в свою чергу легенько гладив її по голові.
 — Тихенько, Леся... Все буде добре. Він сильний, Олесь зможе вибратись з тієї бездни — тихесенько заспокоював дівчину Володя.
 — Поки, Дашкевич Олесь Андрійович, у важкому стані... Але живий. Ми будемо робити все, все можливе... — важко видихнувши промовив лікар. 
 — Дякую за інформацію. І ще... Принесіть, будь ласка, валерянку чи ще щось, щоб заспокоїти дівчину... — промовив Володя — Тихенько, Леся... Я поряд, все буде добре.
    Дівчина вже й не слухала ні лікаря, ні Володі. Їй хочеться вірити, що Олесь буде жити, зможе її обняти, розказати якийсь жарт чи розповідь, вона вже засумувала за його вічними жартами про весілля та дітей. Як би не срібна шпилька, хто знає що могло б статись.
    Всю ніч та наступні, молода дівчина ночувала в лікарні. Володя не зміг залишити юну красуню наодинці з такою проблемою. Який сон, може бути в лікарні на лавці?
    Юнак старався розвеселити та розрадити Лесю, але вона його зовсім не слухала. Весь вечір дівчина лежала на колінах у парубка. Русоволоса для нього, наче молодша сестра, якої він ніколи не мав. Він хотів у це вірити, хоча серце говорило інше...
    Юнак наспівував колискову, щоб хоч якось заспокоїти дівчину, хоча очей вона не закрила... Як русоволоса може спати, коли її любий братик бориться за своє життя ?
    Медсестри неодноразово підходили та намагалися заспокоїти дівчину... Але це зовсім не допомагало, вона й зовсім не реагувала. 
    Як же їй зараз хочеться, щоб старший брат її обняв, заспокоїв та розвеселив...
    Зранку дівчина не змогла й спокійно сидіти на місці. Вона бігала від одного лікаря до іншого, намагаючись розпитати хоча б щось, але вони зовсім не відповідали. Можливо не зали, а деякі не хотіли засмучувати дівчину ще більше... Основне, що вона зрозуміла , брат без свідомості та до нього не можна...