Розділ 5

То чиї ж у лісі шишки

 Ми знайшли свій вагон, а статечний сивий провідник провів до самого купе. Що не говори, а сервіс у СВ разюче відрізняється навіть від купейного. Не кажучи вже про зачуханий плацкарт або забацаний «общак». Усе довкола новеньке та охайне. Ну й, персонал, звісна річ, не цвиркає зневажливо через зуби.

Щойно ми встигли вмоститися один навпроти одного, як потяг заскрипів, смикнувся і рушив. І, хоча нашим пригодам ще не було видно кінця й краю, але все одно немов камінь з душі спав. І мабуть, тому з'явилося відчуття, неначе все погане залишилося позаду. А, може, це лишень на мене так впливають мандрівки залізницею? Проте, схоже, що й Ольга стала почуватися значно розслабленіше.

--- Скажи, Владе, а в тебе виникає несамовите бажання попоїсти, щойно локомотив рушить з місця? Чи це тільки у мене спрацьовує такий рефлекс?

--- Скажу більше… Я й випити зовсім не проти. Звісно, чогось міцнішого, аніж кефір.

--- Ну, з цим проблем немає, --- озвалася русявка і поставила на столик пляшку Шато Лестаж.

--- Ну, й у мене дещо є в торбині. Жаль, про хлібець забувся, --- сказав я, дістаючи прихоплені з дому наїдки.

--- Хазяйський ти хлопець, Владику, --- прощебетала вона, витягнувши із сумки упаковку солоних крекерів.

--- Та й ти, бачу, путня господиня, --- промовив я, задоволено споглядаючи миттєво організований дастархан.

І дійсно, для радості нам потрібно зовсім мало. Гарний співрозмовник, смачна їжа, вишукане вино – чого ще хотіти для повного щастя.  А я, власне кажучи, нічого й не хотів…  

Ми з задоволенням цямкотіли та невимушено балагурили. І якось непомітно думки про нещодавні перипетії розтанули. Немов ранковий туман над гірським озером...

--- До речі, Владиславе, а хто ти за фахом? Та тільки давай без цього: слюсар-гінеколог чи кінний авіатор. Бо знаю я тебе… --- промовила русявка, хитро глипнувши на мене своїми гарнющими очиськами.

--- Добре, що хоч статевим махінатором не охрестили, пані всезнайко.

--- І все ж… Якщо це, звісно, не є великою таємницею…

--- Та Господь із тобою! Які там таємниці. У моєму дипломі написано: журналіст. Тільки з мене такий писака, як із цюцюрки молоток.

--- Чому ж так? --- не вгамовувалась русявка, продовжуючи закидати мене запитаннями.

--- Бо я не навчався, а лиш іноді навідувався. Так, задля галочки…

--- І як же це тобі вдавалось?

--- Не повіриш! Без жодних проблем. Адже декан факультету мало не щотижня у нас вдома гульдабасив із дядечком та наспівував: «Давай-но ще по чарочці, тірлім-бом-бом, тірлім-бом-бом».

--- Тепер ясно... Але чимось же ти займався? Чи просто п'ять років розмірковував над тим, де у куці хвостик?

--- Ага… Весь цей час сидів і думав, чому корови ходять без трусів.

--- І звідкіля ти тільки дістаєш оті свої крилаті думки, Владиславе?

--- Із криниці народної дурості.

--- Тобто черпаєш із бездонного джерела?

--- Саме так, Ольго. Але, як би там не було, оті п'ять років не профукані даремно. Бо, поки однокурснички били суфіксами по префіксах, я працював і розширював діапазон пізнань у потрібній мені сфері.

--- А я тебе чудово розумію. Бо й у мене доволі схожа історія.

--- Цікаво-цікаво…

--- Та, загалом, нічого цікавого. Навпаки, усе доволі стереотипно. Спочатку, ти вперто хочеш стати маркетологом, бо це перспективно. А потім розумієш, що оця споживацька кухня – це зовсім не апофеоз твоїх мрій. І виявляється, що у світі є значно цікавіші й перспективніші речі. Але, чим більше нові знання виходять за межі суспільного розуміння, тим важчою ношею вони стають для їх носія.

--- І саме тому ми несамовито радіємо, зустрічаючи собі подібних. Чи не так, Ольго?

--- Саме так… Важливо лишень не помилитись. Ураховуючи, що довкола забагато людей, які грають в ігри, та ігор, у які граються люди.

--- І ніби ж ігри нам усі давно відомі. І наче ж правила ґрунтовно вивчені. Та й гравцями ми себе вважаємо далеко не найгіршими. Проте – до пори до часу…

--- Це точно, Владику. Зазвичай, допоки життя добряче не втре носа.

--- Воно то так. Та все ж – весь вік учись, але все одно дурнем помреш. Ну, принаймні у мене наразі більше запитань, аніж відповідей.

--- Бо, може, ти не хочеш їх пізнати? Або не там шукаєш…

--- То, може, проллєш світло? --- запитав я, не приховуючи іронії.

--- Залежить від того, що тебе цікавить. Бо все ж не варто мене плутати із Дельфійським Оракулом, --- відповіла вона, як завжди, сліпуче посміхнувшись.

Легко сказати… Адже питань назбиралась чимала кількість. І щоразу все важче ставало розставляти список пріоритетів. Але все-таки, мабуть, найскладніше – це спромогтися озвучити те, що бентежить твою душу. Бо життя встигло переконати, що однодумці – товар штучний і рідкісний. Тож усі ми потихеньку залазимо кожен у свою мушлю, утомившись від нерозумінь та розчарувань.

Проте в даній ситуації я не боявся наштовхнутися на насмішки чи осуд. Зовсім навіть ні. Мені надзвичайно сильно кортіло спробувати доторкнутися світами з цим русявим дівчиськом. Просто не зміг миттєво визначитись, з чого ж розпочати. І тому на декілька хвилин заглибився у себе, намагаючись посортувати думки…

--- Знаєш, Оленько, із плином років мої уявлення про довколишній світ кардинально змінилися. Але, по правді кажучи, до сутності багатьох речей так і не вдалося допірнути. Як ти вважаєш, це тому, що я не здатен бачити далі кінчика свого носа? Чи, може, все-таки мозаїку настільки спотворили, що нереально розгледіти істинну картину?

--- Ну, ти ж знаєш, Владику, бджоли теж вважають, що живуть власним життям. І лише пасічнику відомо, що насправді вони для нього збирають мед. Але бджоли ніколи цього не второпають. Бо і пасічник, і його роль у харчовому ланцюжку виходять за межі рамок їх мислення.

--- Нехай так… Але не в пасічнику ж проблема. Бо він-то якраз і створює всі умови для комфортного життя у вулику й поза ним. Питання в іншому – хто й навіщо дозволяє підлим трутням брати на себе роль пасічника?