Розділ 2

Не хотіла коза на ярмарок

На той час я вже досить давно жив окремо від своїх названих батьків. Але, само собою, про Артемовича із Георгіївною не забував. Мало не щодня до них навідувався. Та опісля того, як їх не стало, вирішив знову повернутися до оселі, де пройшло дитинство. Ну, ніяк у мене не підіймалася рука написати оголошення про її продаж чи здачу в оренду.

 Усе тут дихало спогадами. Кожна річ була нагадуванням про людей, які сповнювали моє життя теплом і любов'ю. Тож залишити без догляду родинне гніздечко я не міг. Тому й зібрав манатки та перебрався назад до просторих професорських апартаментів...

З того часу минуло майже півроку. Я, як зазвичай, знаходив та перепродував якісь чергові антикварні дрібнички. А загалом вів цілком розмірене та безтурботне життя. Гарно спав, смачно їв, стильно одягався. Кружляв собі безтурботно по місту на сріблястій «Тойоті – Ленд Крузер». Чи ж інколи, рятуючись від нудьги, вештався по клубах у пошуках легкодоступного жіночого контингенту.

Та як не дивно, але так і не спромігся провести хоч якусь інвентаризацію дядькової колекції. Не знаю… І ніби ж часу мав удосталь. І наче ж знав, що у закапелках кабінету віднайдуться якісь цікаві штукенції, котрі дядько не показував навіть мені. Проте якось ніяково було порпатися у його речах. Тому постійно й відкладав на потім цю ревізію.

Та одного похмурого жовтневого ранку, коли спросоння тинявся із філіжанкою кави, ноги чомусь самі почвалали до дядькової скарбниці. Побродивши поміж стелажами із книгами, умостився за письмовий стіл, майже втонувши у величезному шкіряному кріслі. І довго сидів із заплющеними очима, гортаючи подумки сторінки свого минулого. Та, відчувши, що до горла підходить клубок, відігнав потік спогадів і почав порпатись у шухлядах, допоки мною остаточно не встигла заволодіти меланхолія.

У дядькових речах, як завжди, панував порядок і домінував мінімалізм. Тож, окрім декількох альбомів із сімейними фото та різноманітного канцелярського дріб'язку, я там нічого не надибав. Проте з'явилося стійке відчуття, що, у будь-якому разі, натраплю на щось цікавеньке. Адже не мав навіть тіні сумніву, що ті найцінніші експонати, котрі я ніколи не бачив, знаходиться десь зовсім поряд. Або принаймні мала існувати хоч якась підказка, де їх шукати.

Цього разу інтуїція мене не підвела. І хоча довелося обстежити кожний квадратний метр у кабінеті та витратити на це два дні, але воно було того варте. У нижній шухляді столу виявилося потаємне відділення. Простіше кажучи – друге дно. Ну, а там лежало усього дві речі. Насамперед, кидався в очі червоний блокнот із дядковими записами. Власне, це був повний каталог домашньої колекції. А в ньому знаходився і детальний опис усіх предметів і навіть була вказана їх орієнтовна вартість.

Але, окрім блокнота, у шухляді був ще й якийсь ключ. Проте й тут мені надзвичайно пощастило. У даному випадку – із гарною пам'яттю. А так, напевно, ніколи б і не допетрав, до яких дверцят він підходить. Якби тоді, п'ятирічним шпайгуликом, не звернув увагу на цього здоровенного залізного монстра, яким дядечко відчиняв старий занедбаний гараж професора Збанацького.

Але радіти було занадто рано. Тому що знадобилося ще декілька днів, щоб перекласти там з місця на місце гору запиленого та заіржавленого непотребу, аби врешті-решт віднайти Артемовичеву схованку.

 На дні величезної скрині з інструментами в оглядовій ямі під професоровою допотопною «Волгою» я натрапив на невелику залізну коробочку. І коли відчинив, то одразу зрозумів, що це саме те, за чим я полював. Бо там було усього лиш декілька невеликих, але дуже ретельно запакованих згорточків. Ну, а зверху лежав, замотаний у сіру ганчірку, блискучий чорний пістолет марки «Вальтер».

Проте на цьому сюрпризи не закінчилися. Бо коли розпакував перший згорточок, то від хвилювання довго не міг припалити цигарку. Усе чиркав та чиркав запальничкою, ошелешено дивлячись на добру жменю якихось блакитно-фіолетових камінчиків доволі великого розміру. Навіть у напівтемряві цієї кацурні вони заграли якимось заворожуючим мерехтливим сяйвом. Тут і ювеліром не потрібно бути, аби второпати, що то не діаманти, і не смарагди. Та й до ворожки не треба йти, аби дотумкати, що коштує ця краса непристойно великих грошей. Проте все ж було зрозуміло одне, що без допомоги фахівця тут не обійтися.

Але ще більше мене здивував вміст інших двох згортків. Бо те, чому це каміннячко сховане подалі від сонячних променів та людських очей, не викликало запитань. Проте у моїй голові ніяк не вкладалося, що у цьому товаристві робив пошарпаний блокнот із пожовклими сторінками, списаний незрозумілими формулами та позначками. Та ще більше бентежило, чому якась непримітна срібляста монетка виявилась у сусідстві із цими речами.

Не було сумнівів лише стосовно того, що всі відшукані артефакти були для дядька неабиякою цінністю. Інакше б вони тут нізащо не опинилися. Та це все, звичайно ж, із розряду очевидного. А от що робити із цими цяцьками, я й гадки не мав. Адже, допоки, заслинившись, нишпорив як мисливський пес,  думав про все на світі, окрім найважливішого. А саме – як же розумно розпорядитися знайденим. І дарма... Тому що зараз потрібно було приймати якесь рішення. А мене, як на зло, роздирали суперечності.

 Здоровий глузд підказував, що варто усе покласти на місце і спокійно жити далі, тримаючи цю таємницю у найдальшому закутку пам'яті. Та його тихий голос, як завжди, виявився непочутим. Бо традиційно переважило бажання дізнатися, що ж це за речі і яка їх справжня вартість. І тому я прийняв компромісне рішення. Принаймні тоді мені здалося, що взяти з собою найменшого камінчика і монетку – це гарна ідея…

У дитинстві я доволі часто міркував над тим, як почуваються люди, котрі натрапляють на скарб. І, мабуть, ще частіше уявляв себе власником якоїсь запаморочливо-дорогої знахідки. Але зараз не відчував ніякої ейфорії. Мав лише неспокій у душі і несамовите бажання хильнути чогось міцного. І тому не став тягнути кота за бомблики, а замкнув важку залізну браму та поволі покотився похмурими лабіринтами старого гаражного кооперативу.