Розділ 1

Замість прологу

Як не втонути в морі марнослів'я?

Як впоратись з лавиною невдач?

Як спромогтися вчасно говорити:

Люблю, допоможи або пробач?

Так хочеться розкласти по полицях,

Знайти всьому пояснення логічне.

Та за деревами завжди не видно лісу,

А поряд з модним непомітне вічне.

Вважаючи життя цілком прийнятним,

Так легко в парадигмі помилятись.

Навіщо вчитись бути нам людьми,

Як ними варто просто залишатись…

Розділ  1

Який в очереті – такий і на портреті

Здається, ще зовсім недавно я вважав себе затятим песимістом та невиправним циніком. Ну, ніяк не вкладалося в моїй головешці, як то можна без сарказму сприймати довколишню вакханалію. Та, мабуть, все ж таки потрібно пововтузитися добрячий шмат життя. Принаймні, аби усвідомити недосяжні, на перший погляд, істини.

 І нічого з цим не вдієш. Так уже ми, людиська, влаштовані. Нічого не беремо близько до серця, допоки не відчуємо на собі. Не бажаємо рухатись, доки не припікатиме у п'яти. І, звісна річ, лише добряче набравши води у вуха, починаємо заздалегідь шукати брід.

Та й мене, либонь, не варто вважати рідкісним винятком із загальних правил. Бо досить довго я їхав по життю на «кривій козі». Але у всього є початок – усьому є кінець…

Не знаю… Можливо, когось пригода й терпляче очікує за рогом. А комусь, мабуть, і чемно стукає у двері. Але мені вона їх просто винесла разом із одвірком. І потім нестримно затягнула у вир подій, що перевернув догори дригом усе моє напівсонне існування.

Проте я не нарікаю. Навпаки. Безмежно вдячний Долі за те, що протерла оптику й навела різкість. І за те, що висмикнула з отого тягучого киселю, в якому бовтався понад тридцять років. Бо, скільки себе пам'ятаю, завжди почувався зайвим на тому карнавалі, який зветься суспільним життям.

Та от, врешті-решт, мені пощастило… Хоча спочатку я вважав ту доленосну зустріч лише невдалим збігом обставин. Але ж до цього й себе позиціонував успішною людиною. Як же все-таки помилявся. Ну, хоч усвідомлюю, і то добре!

До речі, ніколи не належав до цілковитих телепнів, які тільки й роблять, що реготальником ловлять мух. Але, як виявилось, багато чого не помічав. І ніби ж розумів, що суть не завжди знаходиться на недосяжній глибині. Проте й на поверхні, окрім піни та лайна, не міг нічого розгледіти. Напевно, тому, що достеменно і не знав, що ж насправді шукаю. Але ж недарма кажуть: «Шерше ля фам».

Хоча, у моєму випадку, нікого шукати не довелося. Сама знайшлася. Та тоді я не дуже й зрадів цьому неочікуваному знайомству. Адже вважав, що поява тієї русявої регидзульки може лише нашкодити моїм «наполеонівським» планам. І навіть не уявляв, що оте миловидне дівчисько стане передвісником неймовірних пригод.

Її ім'я – Ольга Вільшанська. Принаймні так було написано на візитівці, яку вона залишила того ранку на моєму кухонному столі. Але, мабуть, варто більш детально розповісти, звідкіля ростуть ноги у цієї історії.

Чомусь практично усі знайомі вважають мене пестунчиком Долі. От тільки ніяк не второпаю – чому? Бо як можна називати щасливцем хлопчака, який у трирічному віці втратив батьків в автокатастрофі?

Хоча мені дійсно не варто невдоволено гундосити. Адже і сопливе дитинство, і бешкетна юність були сповнені теплом та радістю. Але завдячувати тут потрібно виключно названим батькам. Бо саме вони зробили все можливе, аби я не відчував дефіциту турботи та любові…

Опісля тієї злощасної аварії опікуватися мною почали мамина старша сестра із чоловіком. Вони вже розміняли п'ятий десяток, але власних діточок не мали. Тож, напевно, вважали того клаповухого трирічного хлопчиська подарунком на схилі літ.

Ні-ні… Ніхто зі мною занадто не сюсюкав. Я вам скажу, що дисциплінка була ще та. Але не можу пригадати жодної ситуації, де вони вчинили б несправедливо. Та що там говорити, навіть не нагримали жодного разу.

По правді кажучи, завжди дивувався, як настільки різним людям вдавалося співіснувати у цілковитому симбіозі. Та, мабуть, притягуючись, протилежності отримують здатність органічно доповнювати один одного.

 Жанна Георгіївна була уособленням жіночності та грації. Гордовита постава, урівноважений характер, вишукані манери – усе вказувало на інтелігентність у надцятому коліні. Здається, що саме так і мали б виглядати випускниці з пансіону шляхетних дівиць. Ніякої вульгарності, безцеремонності та зверхності. Лише витончений смак і почуття власної гідності. Не знаю, як їй це вдавалося, живучи у Радянському Союзі і працюючи у відділі кадрів на автобазі…

А дивлячись на Петра Артемовича, так і хотілося проспівати: «йо-хо-хо і пляшчина рому». Бо, як на мене, він більше вписувався у формат кінострічки «Острів скарбів», аніж відповідав ролі завідуючого обласним архівом. Цей огрядний коротун створював навколо себе атмосферу карнавалу та не мислив існування без жартів та витівок. На всі випадки життя він мав безліч кумедних примовок. А якщо лаявся, то виключно нетривіальними багатоповерховими конструкціями.

Та як не дивно, саме дядько П'єр став моїм першим провідником у дивовижний світ знань. Адже був заповзятим та невгамовним дослідником старовини і поціновувачем раритетів. А його домашній кабінет більше походив на музейний запасник, де зберігалися дивовижні артефакти з різних епох.

 Ми мешкали у чотирикімнатній «сталінці». У квартирі, коридорами якої сміливо можна було прокататися на велосипеді. А ті, кому заманулося б доплюнути до стелі, безуспішно витратили б на це все своє життя.

Ці апартаменти дісталися Петру Артемовичу у спадок від дідуся – відомого науковця. Напевно, як і цікавість до загадок історії й почуття гумору. Бо на всіх фото шанований професор археології Збанацький або виблискував посмішкою від вуха до вуха, або корчив кумедні гримаси…

Наше помешкання завжди було сповнене радісного гомону. І досить часто ставало осередком гучних вечірок, що зазвичай супроводжувалися вибухами реготу та застольними піснями. Проте, незважаючи на всю любов до гамірного товариства, у свою «печеру скарбів» дядечко П'єр допускав лише мене та тітоньку. У моїй пам'яті назавжди викарбувалась його фраза: «Найбільше у цьому житті, Владику, остерігайся заздрісних очей. Бо належать вони злим і порожнім головам».